— Ми стоїмо на порозі чергової громадянської війни, — бурчала мама. — Король поводиться занадто легковажно.
Але тато був задоволений.
— Як ти можеш перейматися з набитим животом і щойно просмоленою покрівлею? Нам цього року вперше вдалося зібрати достатньо врожаю, щоб не лише прогодуватися, а й продати дещо на базарі.
— Тому що король скоротив десятину герцога Радімова до крихітної пайки! — вигукнула мама.
— І нам слід через це непокоїтися?
— Ми непокоїтимемося, коли герцог і його шляхетні друзі вб’ють короля простісінько в ліжку.
— Король Ніколаї — герой війни! — нагадав тато, змахнувши рукою, наче негаразди можна було розігнати, як дим від люльки. — Ніхто не влаштує державного перевороту без армії, а вона захищатиме його.
Батьки переливали з пустого в порожнє, щовечора обговорюючи одне й те саме; Діма багато чого не розумів, однак саме він і далі молився за молодого короля.
Гуси в повітці ґелґотіли й метушилися, роздратовані негодою, а може, і Діминими кроками. Хлопчик побачив, як попереду розчахнулися й затраснулися великі дерев’яні двері стайні: здавалося, будівля зітхнула, наче вона мала велетенський рот, який міг засмоктати його одним подихом. Удень, коли сонячне проміння лилося крізь дошки покрівлі, а навколо пахло сіном, коли форкав Герасим і несхвально мукала Матильда, стайня йому подобалася. Але вночі вона перетворювалася на порожню шкаралупу, яка чекає, коли в ній оселиться якась жахлива потвора — якась підступна штуковина, що може розчахнути двері, аби привабити з вулиці маленького дурника. Адже Діма знав, що зачинив двері. Він був у цьому впевнений, тож не міг відігнати думок про Пьотрових маленьчиків — дрібних привидів, що тиняються, намагаючись поцупити чиюсь душу.
«Припини, — насварився на себе Діма. — Пьотр сам відімкнув двері, щоб тобі довелося вийти на холод або соромитися власної відмови». Проте хлопчик продемонстрував братам і батькові, що може бути сміливим, і ця думка гріла його навіть тоді, коли він напинав комір аж на вуха і здригався від кусючого вітру. Аж раптом малий збагнув, що більше не чує гавкоту Молнії. Вона не сиділа під дверима, намагаючись носом прокласти собі шлях на кухню, коли він наважився вийти назовні.
— Молніє? — озвався хлопчик, і вітер, схопивши його голос, жбурнув звук подалі. — Молніє! — гукнув знову, хіба трохи голосніше. На випадок, якщо прислухався не лише собака, а й щось інше.
Хлопчик крок за кроком перетнув подвір’я, на землі стрибали та здригалися тіні дерев. За гайком виднілася широка стрічка дороги. Вона вела аж до містечка, аж до церковного подвір’я. Діма не дозволив погляду прикипіти до неї. Занадто просто було уявити собі якусь незграбну постать у шматті, що йде тією дорогою, тягнучи за собою грудки цвинтарної землі.
Він почув десь між деревами тихеньке скавчання. Зіщулився. З темряви на нього вирячилися жовті очі. Світло від його ліхтарика впало на чорні пазури, скуйовджену шерсть, вищирені зуби.
— Молнія! — видихнувши з полегшенням, озвався хлопчик. Він був вдячний, що негода знову гучно застогнала. Думка про братів, котрі почують його тоненький присоромлений вереск і побачать, як він біжить, щоб лише знайти в кущах нещасну зіщулену собаку, була занадто жахлива, щоб із нею миритися. — Ходи сюди, дівчинко, — покликав Діма.
Молнія припала животом до землі й лежала, притиснувши вуха до голови. Собака не поворухнулася.
Хлопчик озирнувся на стайню. Поперечина, яка мала утримувати двері на місці, лежала, розтрощена на шматочки, у приземкуватому чагарнику. Десь усередині пролунало низьке вологе сопіння. Невже якась поранена тварина потрапила до стайні? Чи, може, вовк?
Золоте світло у вікнах фермерського будиночка здавалося неймовірно далеким. Можливо, слід повернутися й покликати на допомогу? Безумовно, ніхто не припускав, що він зустрінеться з вовком сам на сам. А що, як усередині нічого немає? Або лиш якась безтолкова кішка, від якої Молнія відщипнула шматочок? Тоді з нього сміятиметься не лише Пьотр, а всі брати.
Діма почовгав уперед, тримаючи ліхтар у простягнутій руці. Почекав, поки негода вляжеться, і схопив важкі двері за край, щоб вони не вдарили його, коли він увійде.
У стайні було темно, сюди майже не потрапляло місячне сяйво. Діма ступив кілька непевних кроків у темряву. Подумав про лагідні очі Сан-Фелікса, про шпичакувату яблуневу палю, що протнула його серце. А тоді, немов негода лише на мить затамувала дух, здійнявся вітер. Двері позаду Діми затріснулися, і слабеньке світло ліхтаря згасло.