На поверхню вони виїхали позаду дзюркотливого рукотворного водоспаду неподалік королівських стаєнь, доріжку до якого охороняло двійко найвідданіших королю вартових. Вартові в біло-золотій формі, з охайно укладеним набік волоссям і однаковою врочистою солдатською байдужістю на обличчі скидалися на братів, проте характерами були схожі як макогін на ночви. Трухін завжди реготав і аж кипів від завзяття; а Ісаак був такий сором’язливий, що ледве змушував себе дивитися комусь в очі.
Хлопці й оком не змигнули, коли почет Ніколаї з’явився з-за живоплоту.
— Трухін, — звернувся до вартового король. — Що я цікавого проґавив за час подорожі?
Хлопцеве насуплене обличчя вмить розпливлося в невимушеній усмішці.
— Ласкаво просимо додому, ваша величносте. Тут небагато новин, хіба те, що Пекельники підпалили ліс за озером.
«Схоже на Кувея». Ніколаї був у захваті від таланту шуанського хлопчини влаштовувати безлад навколо себе. А надто через те, що Пекельник був Зоїною проблемою.
— Звучить не надто погано.
Усмішка Трухіна стала жалісливою.
— Здається, міністр оборони побував у вогні. Але він не постраждав.
— Усе гаразд, поки ніхто не підпалив міністра фінансів. Кав аненьє? — звернувся Ніколаї до Ісаака на земені. Він дізнався про хлопцеву здібність до мов ще під час служби в Гальмгенді й заохочував його розвивати цей хист.
Ісаак злегка вклонився.
— Вимова дедалі краща, ваша величносте.
— Можеш мені не лестити, Ісааку.
Хлопець відкашлявся.
— Ну, «день» на земені буде «кан», а не «кав». Чи, може, ви хотіли поцікавитися, як там мій віслюк?
— Сподіваюся, з твоїм віслюком усе гаразд, але тобі слід без вагань виправляти мене, якщо я припускаюся помилки.
— Так, ваша величносте, — невпевнено озвався Ісаак.
— Не турбуйтеся, — заспокоїв Ніколаї, коли вони залишили вартових позаду й рушили до Ґранд-Палацу. — Таке нечасто трапляється.
Прості слова. Старі слова. Та вони щодня дедалі більше різнилися з тим, що відбувалося насправді.
Ніколаї помітив крізь дерева позолочені тераси Ґранд-Палацу, що висилися одна над одною, наче глазуровані коржі найдорожчого у світі торта. Його предки полюбляли надмірні прояви всього, крім гарного смаку. Власне, зараз він тут однаково не зупинятиметься. Натомість хлопець повернув ліворуч, до Маленького Палацу, подолав лісок і опинився там, звідки розгортався краєвид на золоті куполи будівлі й блискуче синє озеро за нею, посеред якого виднівся крихітний острівець.
Король провів тут чимало часу, та в цьому місці однаково було щось особливе: височенні вежі, старовинні дерев’яні стіни, інкрустовані перламутром і прикрашені різьбою з різноманітними квітами і тваринами. Ніколаї завжди здавалося, наче він заходить на чужу територію, залишає позаду новий світ і опиняється там, де укладають нечестиві угоди. Напевно, йому слід було припинити читати стільки романів.
По всіх усюдах метушилися гриші в яскравих кефтах — формі, яку Толя з Тамар рішуче відмовилися вдягати, натомість віддавши перевагу оливковому однострою Першої армії. Близнюки полюбляли закасувати рукави, хизуючись смаглявою бронзовою шкірою, прикрашеною символами Сонячної святої.
Зоя і Женя вже чекали на них у штабі.
— Ти запізнився, — зауважила Назяленскі.
— Я король, — нагадав Ніколаї, — а отже, це ви прийшли зарано.
Коли йшлося про державні справи, Тріумвірат Гриші зазвичай зустрічався з Ніколаї у Ґранд-Палаці, у тому самому приміщенні, де король засідав із міністрами й генералами. Та якщо хотілося поговорити, по-справжньому поговорити, не боячись, що у стін є вуха, вони збиралися у зведених Дарклінґом кімнатах. Той чудово розумівся на зберіганні таємниць: у штабі не було вікон, а єдиними дверима можна було скористатися, лише зайшовши через Маленький Палац. Стіни були прикрашені намальованими на стародавній лад мапами Равки. У дитинстві вони б зачарували Ніколаї, якби йому дозволили бодай наблизитися до них.
— У нас проблема, — сказав король навпрямець і влаштувався на стільці в голові стола, поставивши на коліно горнятко з чаєм.
— Казати, що в нас проблема, це наче нагадувати, що Толя голодний, — відповіла Зоя, не зважаючи на розгніваний погляд хлопця й наливаючи собі з самовара чаю. — Це мало б мене здивувати?