— Що ти за дурень такий? — кинула вона.
Король простягнув руку, та язики полум’я зметнулися вгору, і він відсахнувся; побачивши, як зайнялося крихітне полотно в рамці, хлопець розлютився.
Він рвучко розвернувся до дівчини.
— Ти забуваєшся.
— Цей портрет був як заряджений пістоль, націлений тобі в серце. — Вона тицьнула Ніколаї пальцем у груди. — У серце Равки. І заради чого ти ладен був ризикувати? Заради дурнуватих сентиментів?
Він схопив її за руку, перш ніж Зоя встигла тицьнути ще раз.
— Я не один із твоїх хлопчисьок, з якими можна гратися й виховувати. Я твій король.
Зоїні блакитні очі спалахнули. Підборіддя задерлося, немов кажучи: «Що таке смертний король для королеви, котра вміє заклинати бурю?»
— Ти мій король. І я хочу, щоб ти залишився моїм королем. Навіть якщо ти занадто недоумкуватий, щоб захистити своє право на трон.
Можливо, її правда, але він не збирався цього слухати.
— Ти не мала права.
— Я присяглася захищати тебе. Захищати це королівство. Я мала цілковите право. — Вона висмикнула руку з його долоні. — А що, як Маґнус Оп’єр приїде до Палацу? Або його разом із тобою запросять на якийсь бенкет у Керчі? Людям достатньо буде глипнути на вас, аби…
— Вони однаково знають, — відповів Ніколаї, відчувши, як його раптово накрила втома. — Чи здогадуються. Адже шепотілися ще до мого народження.
— Нам варто подумати про те, щоб вивести його з гри.
Хлопець стиснув кулаки.
— Зоє, ти цього не робитимеш. Я забороняю тобі. А якщо дізнаюся, що ти діяла без мого дозволу, позбудешся звання й решту життя навчатимеш діточок-гриш, як із хмар зробити тваринок.
На мить здалося, наче дівчина зараз змахне руками, і буря розірве цілий Палац на клаптики. Але Зоя присіла в ідеальному реверансі, який однаково не приховував її зневаги.
— Авжеж, мій царю.
— Невже ти справді така жорстока, Зоє? Він ні в чому не винен. Єдиний його злочин — любов до моєї матері.
— Ні, його злочин у тому, що він затягнув твою матір до ліжка.
Ніколаї похитав головою. Нехай Зоя ріже правду-матінку. Звісно, він не міг дізнатися, чи його матір і справжній батько кохали одне одного, але хлопець сподівався, що між ними було щось більше за хтивість і каяття.
Він узяв із забутої таці з вечерею келих із вином і перехилив його.
— Одного дня ти перетнеш межу, а я не буду такий великодушний.
— Тоді ти зможеш закувати мене в кайдани й запроторити в підземелля. — Дівчина перетнула кімнату, забрала з його рук келих і поставила на стіл. — Але сьогоднішню ніч саме ти проведеш у ланцюгах.
Її голос був майже люб’язний.
Ніколаї зітхнув.
— Після сьогоднішнього вечора це буде майже полегшенням.
Він відімкнув двері до своєї спальні. Прислузі було дозволено навідуватися сюди для прибирання раз на тиждень лише під наглядом Толі чи Тамар. Особистого камердинера в короля не було, і про свою гігієну він піклувався самостійно.
Попри те що кімната перетворилася для нього на нічну в’язницю, вона залишалася святилищем і, мабуть, єдиним місцем у Палаці, яке по-справжньому належало Ніколаї. Стіни були пофарбовані в темно-синій колір морських хвиль, карту, що тепер висіла над камінною полицею, він забрав із каюти, у якій мешкав, коли називався Штурмгондом, удавав із себе корсара й розсікав води світового океану на борту «Волкволни». Біля скляної стіни на тринозі була закріплена підзорна труба. Побачити за її допомогою вдавалося небагато — зорі й будинки в горішній частині міста, — проте її наявність сповнювала Ніколаї певним спокоєм, відчуттям, що одного дня він припаде до неї оком і побачить, як здимаються могутні плечі величного сірого моря.
— Це все морська вода в жилах, — сказав йому якось один із членів екіпажу. — На березі ми потроху втрачаємо глузд.
Ніколаї не збирався божеволіти, принаймні не від того, що забагато часу провів на суходолі. Він народився, щоб стати королем, хай навіть його кров розповідає геть іншу історію, і він іще побачить, як його країна знову переможе. Та спершу доведеться пережити цю ніч.
Хлопець сів на краєчок ліжка, зняв черевики, застібнув на щиколотках металеві кайдани й відкинувся на спину. Зоя чекала своєї черги, і він був їй вдячний за це. Така дрібничка — власноруч заковувати себе в кайдани, але це давало змогу королю ще на мить зберегти владу. Лише після того, як він закріпив пута на лівому зап’ястку, дівчина підійшла до нього.
— Готовий?
Ніколаї кивнув. У такі миті її безжальність робила ситуацію трошечки більш стерпною. Зоя ніколи не потурала йому, ніколи не принижувала його жалістю.
Вона закріпила вигаданий Давідом замок. Три ланцюги з різким брязканням обхопили тіло короля на рівні колін, талії та плечей. Коли потвора всередині прокидалася, Ніколаї ставав сильний, тож вони не могли ризикувати. Ніколаї знав про це та й уже звик до пут, проте щоразу йому хотілося вирватися.