Хлопчик чув, як за стінами нуртує буря, але у стайні було тихо. Тварини змовкли, немов чекали чогось, і малий відчував кислий запах їхнього страху, що змішувався із солодкавим ароматом сіна й іще чимось.
Цей запах був знайомий Дімі: так пахнуло, коли вони забивали до святкового стола гусей: гарячий мідний сморід крові.
«Повертайся», — сказав він собі.
У темряві щось ворухнулося. Хлопчик помітив, як місячне сяйво вихопило із затінку щось схоже на очі. А потім здалося, наче шматок тіні відколовся й ковзнув стайнею. Діма позадкував на крок, притиснувши до грудей ні на що не придатний ліхтар. Тінь була вбрана в дрантя, яке, схоже, колись було вишуканим одягом, і на коротеньку, сповнену надії мить малий подумав, що до стайні, шукаючи прихистку від негоди, випадково потрапив заблукалий подорожній. Але тінь рухалася не по-людськи. Вона була занадто граційна, занадто тиха, а тіло звивалося, низько припадаючи до землі. Коли тінь підповзла ближче, хлопчик заскавчав. Очі в неї були чорними дзеркалами, а від пазуристих пучок угору тягнулися темні вени, немов руки занурили в чорнило. Здавалося, наче темні завитки, що вкривали шкіру потвори, пульсують.
«Біжи, — наказав собі Діма. — Кричи». Він подумав про гусей, які так довірливо підходили до Пьотра, про те, як вони не видавали жодного звуку на знак протесту в коротеньку мить, перш ніж брат скручував їм шиї. «Придурки», — думав тоді хлопчик, але тепер він усе зрозумів.
Потвора звелася на задні ноги — вона мала два широких крила на спині, краєчки яких закручувалися, мов цівки диму.
— Тату! — спробував гукнути Діма, та замість крику вдалося лише видихнути.
Чудовисько завагалося, наче це слово чомусь здалося йому знайомим. Воно прислухалося, нахиливши голову набік, і Діма позадкував спочатку на крок, а потім іще на один.
Погляд потвори смикнувся до хлопчика, і вона несподівано опинилася за кілька сантиметрів від нього, загрозливо нависнувши. Коли на тіло впало бліде місячне світло, Діма побачив, що темні плями навколо рота й на грудях чудовиська — це кров.
Невідома істота нахилилася вперед, глибоко дихаючи. Зблизька вона здавалася схожою на юнака, аж поки її губи не розтягнулися й кутики рота не оголили довгі чорні ікла.
Воно всміхалося. Чудовисько всміхалося, адже знало, що невдовзі добряче нажереться. Діма відчув, як уздовж ноги поповзло щось тепле, і зрозумів, що обмочився.
Потвора кинулася вперед.
Двері позаду Діми розчахнулися: буря рішуче ломилася всередину.
Пролунало гучне «трісь», і шквал вітру збив чудовиська з пазуристих ніг, штурхнувши його крилате тіло на протилежну стіну. Дерев’яні крокви від удару розсипалися на тріски, і потвора важкою купою гупнулася на підлогу.
До стайні розмашистим кроком увійшла постать у неохайному сірому пальті, холодний вітер розвівав довге чорне волосся. Коли місяць освітив її обличчя, Діма закричав ще несамовитіше, адже вона була занадто вродлива, щоб бути звичайною людиною, а отже, мусила бути Святою. Він уже помер, а вона прийшла, щоб відвести його в сяйні засвіти.
Проте постать не зупинилася, щоб обійняти малого або прошепотіти молитви чи заспокійливі слова. Натомість пішла простісінько до чудовиська, простягнувши перед собою руки. Отже, це була войовнича Свята, як Сан-Юріс чи Санта-Аліна, покровителька Зморшки.
— Обережно, — спромігся прошепотіти хлопчик, налякавшись, що її поранять. — У нього… такі зуби…
Але його Свята була безстрашна. Вона кóпнула чудовисько носаком черевика, і воно перекотилося набік. Рохнуло, отямившись, і Діма міцніше притиснув до себе ліхтарик, наче той міг його захистити.
Свята кількома плавними рухами закувала пазуристі руки чудовиська у важкі кайдани. А тоді щосили смикнула ланцюг, змушуючи потвору підвестися. Чудовисько клацало на неї зубами, та вона не скрикнула й не відсахнулася. Лише дала йому по носу міцного щигля, наче це була неслухняна свійська тварина.
Невідома істота засичала, марно борсаючись у своїх путах. Її крила змахнули раз, двічі, намагаючись здійняти тіло в повітря, але Свята затиснула ланцюг у кулаку, а другу руку простягнула вперед. Черговий шквал вітру струсонув чудовисько, знову кинувши його на стіну стайні. Воно впало на підлогу, вклякло, а тоді звелося на ноги так хистко й невпевнено, що здалося напрочуд схожим на людину, на тата, коли той пізно повертався додому з шинку. Свята смикнула ланцюг. Пробурмотіла щось, і чудовисько знову засичало, коли навколо нього вихором здійнявся вітер.
«Це не Cвята, — збагнув Діма. — Гриша. Солдатка Другої армії. Верескунка, яка вміє керувати вітром».
Дівчина зняла з плечей шаль, накинула її потворі на голову та плечі й повела ув’язнену жертву, що борсалася й ляскала зубами, повз хлопчика.