— Це не було ціле містечко.
— Пів містечка, — виправився хлопець.
— Неочікуваним явищем.
— Людям може здатися, що цьому терміну бракує дивовижності.
І це справді було диво, водночас елегантне й неоковирне: велетенські схрещені балки й високі арки. На кожному з кінців нового моста прочани влаштували табори, і вдень і вночі несучи варту. Коли повз прогуркотів екіпаж, вони навіть голови не підвели.
— А як би ти назвала землетрус у Раєвості? — не вгавав Ніколаї. — Чи статую Санта-Анастасії під Цемною, яка мироточить кривавими слізьми?
— Халепою, — озвалася Зоя.
— Ти досі думаєш, що це витвір якогось гриші, котрий наковтався парем?
— А як іще хтось міг створити такий міст чи влаштувати землетрус на замовлення?
Юрда парем. Зоя воліла б ніколи не чути цих слів. Наркотик був результатом експериментів у шуанській лабораторії. Він міг узяти гришинську силу й перетворити її на щось цілковито нове й цілковито небезпечне, та ціною за цю коротеньку мить слави була залежність, ба навіть смерть. Юрда могла допомогти бешкетному Творцю струснути землю чи Корпуснійцю перетворити чиєсь тіло на міст. Але з якою метою? Чи могли шуанці використовувати гришників-рабів для дестабілізації ситуації в Равці? Чи міг до цього бути причетним Аппарат, так званий монарший духовний порадник? Поки що він лише проголошував, що молитиметься після дивних випадків, і збирався здійснити прощу до місць, де це ставалося. Зоя ніколи не довіряла священнику й не сумнівалася: якщо він знайде спосіб улаштувати диво, то заразом знайде спосіб, щоб скористатися виставою для власного зиску.
Та справжнє запитання — запитання, яке привело їх до Івця, — звучало так: чи були дивні події в Равці якось пов’язані з темною силою, що знайшла собі прихисток у тілі Ніколаї? Явища відбувалися приблизно водночас із королівськими нічними нападами. Можливо, це був збіг, але вони приїхали до Івця, сподіваючись знайти якусь підказку, якийсь зв’язок, що допоможе їм звільнити Ніколаї від влади чудовиська.
Вони дісталися протилежного краю моста, екіпаж знову поринув у заспокійливий звичний шурхіт брудної дороги. Здавалося, наче розвіялися чари.
— Нам доведеться сьогодні покинути герцога Радімова, — повідомив Ніколаї. — І сподіватися, що ніхто не бачив, як я тиняюся угіддями.
Зоя хотіла погодитися, та, позаяк вони вже вирушили в подорож…
— Я можу подвоїти дозу Жениного зілля. Перемовини триватимуть ще один день.
— Нехай за це візьметься Уляшин. Я хочу повернутися до столиці. Ми взяли зразки моста для Давіда. Можливо, йому вдасться знайти щось, що може дати раду моєму…
— Недугу?
— Непрошеному гостю.
Зоя закотила очі. Він говорив так, наче йому докучала набридлива тітка. Проте вони мали вагому причину залишитися в Івці. Під час подорожі Зоя була настороженою, на мосту скептичною, вона остерігалася ризиків, однак знала, що торговельний саміт подарував їм чудовий шанс — такого собі Гайрама Шенка та двох його доньок на виданні.
Дівчина постукала пальцями по оксамитовому сидінню, непевна, як вести далі розмову. Вона сподівалася організувати зустріч Ніколаї з Шенковими дівчатами так, щоб король не здогадався, що вона пхає носа не у свої справи. Він не любив, коли ним керували, а відчувши, що його до чогось підштовхують, ставав таким само впертим, як… гаразд, як сама Зоя.
— Кажи, Назяленскі. Коли ти так стискаєш губи, здається, наче тобі щойно довелося кохатися з лимоном.
— Щасливчик-лимон, — пирхнула Зоя. Вона розгладила тканину кефти на колінах.
— Родина супроводжує Гайрама Шенка до Івця.
— І?
— У нього є дві доньки.
Ніколаї засміявся.
— Саме тому ти погодилася на цю подорож? Аби повправлятися у сватанні?
— Я погодилася, тому що хтось мусить переконатися, що ти нікого не з’їси, коли твій непрошений гість зголодніє посеред ночі. І я не якась докучлива матінка, котра мріє побачити свого любого синочка одруженим. Я намагаюся захистити твій трон. Гайрам Шенк — старший член Торговельної Ради. Він здатен майже гарантувати поблажливі умови керчинських позичок для Равки, годі вже й казати про чималі статки, які успадкують його гарненькі доньки.
— Аж такі гарненькі?
— Кого це цікавить?
— Достоту не мене. Але два роки в команді з тобою позбавили мене гонору. Я хочу бути впевненим, що не проведу решту життя, спостерігаючи, як інші чоловіки витріщаються на мою дружину.
— Якщо так станеться, можеш відрубати голову.
— Чоловікові чи своїй дружині? — перепитав Ніколаї.
— Обом. Тільки переконайся спершу, що отримав її посаг.