— Кажете, це ваш хлопець… Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!
Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.
— Ого… Йому вже доктори не поможуть.
Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.
— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле… То вже гірше! Так куди ж його везете?
— На Кульпарків…
— Зійшов з розуму?!
— Так…
— Овва! Овва!
Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.
— Го-го-го! То вже зле. А як — чисто?
— Чисто…
— І нема рятунку?
— Нема…
— Овва! Овва!
Знов цокнув язиком і затих. Задумався. В купе залягла мовчанка. До заплаканої шиби бубнив осінній дощ. Ясноволосий безумний хлопчина спав. Сивий дим із цигарки снувався клубками над його головою.
Та ґазда в червонім кожусі не любив, мабуть, довго мовчати. За часок розбалакався.
— Га! Що ж робити? Що порадите? Пропало. Сталося. Не сушіть собі дурно голови. То не поможе. Так… Я розумію… Це ж рідна дитина. Воно ще молоде, ще не нажилося… Я розумію: то зле, то дуже зле… Як таке трапиться на господарці — не дай Бог! Тут нема ради, нема спасу! Бо кажім так і так: вмре вам у хаті таке, що воно потрібне — воля Божа. Пропало. Вродиться таке, що ніби й не потрібне — воля Божа. Пропало. А то во-о! То вже зле. Як той казав: ні сюда, ні туда; ні живи, ні вмирай. То погано! То шкарадно!
Говорив тихо, повільно, якби розважував наперед кожний звук, кожне слово, а з кожного його слова, простого й ласкавого, плило якесь глибоке, зворушливе тепло. Таке тепло бухає іноді із запеклого від сонця чорнозему, коли на нього впаде рясна злива.
— Я то ніби вже так балакаю сам ведлук себе… Бо чоловік не одно перетерпів через ті діти… Гей, діти, діти, де вас подіти? Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт. А спокою нема ніколи.
Вернувся я, чуєте, з тої війни. Вже з України… Так, просто з бараків… З Домб’я. Втік. Поперетинав дроти і втік. На сам Йордан. Мороз тріскучий — а я-но в онучках. Три доби блукав лісами та вертепами. Як той вовк. Але добився… Прийшов, чуєте, в хату. Жінка — хора на постелі, діточки серед хати на соломі печену бульбу тереблють. Поприскакувало то, тулиться, пищить: «Тато, тато!» Дивлюся я: ось мій Василько, і Влодко, і Ганнуська, ба! — а тут, під припічком, ще якесь хлоп’я! Голова — як макітра, животина — мов гарбуз: валить вам бульбочку, аж страшно дивитися. Пек за пек! — думаю. Агі! Чи мені в очах двоїться, чи тифус вертає?.. Лишив дома троє діточок, а є четверо! «Чий то такий файний хлопчина?» — питаю жінки. А вона в плач. Гм! Питаю дітей… «Та то наш, — кажуть, — Івась». Ага. Ну, як наш, то наш. «Що ж, — кажу, — кобіто? Таки-сь не витримала, га?» А вона заводить, лементує: «Він буде в літі вже худобу пасти…» — «Ну, — кажу, — худобу як худобу. Якось би без того обійшлося. Але що ж? Пропало. Сталося — не відстанеться. Воля Божа». Ну, пошукала собі, як то кажуть, якогось москалика. Га! Боже милосердний! Москалі також люди… Бо ніби що ж, — думаю, — втопити бенькарта, як сліпого кота — нема як. А буду бабу глумити, або з хати виганяти — нема за що. Бо що мені то поможе? Най росте! Бульби є досить. Як воно має жити, то щоб ти цапки став — таки буде жити. А як має вмерти — то вмре і так. І що? Виросло! Бігме, виросло. І файний хлопчина вдався. Не дурнуватий. До майстерки має голову. Все, чуєте, якісь вітряки та вуропляни маніпулює… Як добре піде, то дам на механіка. Бігме дам! Щоби-но Влодко той семинар скінчив. Влодко — це мій одинак. Бо Василь…
Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало… Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.
— Так… Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. Задурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п’ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре’ було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два багнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати. Так… Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час… Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові, неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то кара на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий… Кажу я до свого Василя: «Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці…» А він: «Що вам, тату? З’їсти — чей мене не з’їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг». То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями… Так якось випало… То я ще кажу: «Не бався там довго, бо тре’ буде на завтра фіру накладати». — «Ну, ну! Я прийду!» Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя… Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося.