— Ви уявляєте собі, скільки вони коштують? — спитав Гоберк.
— Ні. Мабуть, десь доларів п’ятдесят.
— Офіційно їх оцінюють у п’ятсот доларів, але власник «Прослави Принца» обіцяв дві тисячі тому, хто доповнить обладунок зниклими частинами. Ця винагорода належатиме містерові Вайлду.
— Йому вона не потрібна! Він відмовиться від цих грошей! — І тут мені урвався терпець. — Що вам взагалі відомо про містера Вайлда? Йому не потрібні гроші. Наразі він є — або невдовзі буде — багатшим за будь-яку людину на землі, окрім мене. Нащо нам будуть ті гроші, коли… Нащо нам з ним ті гроші, коли… коли…
— Коли що? — спитав Гоберк, геть збитий з пантелику.
— Побачите, — відповів я, знов опанувавши себе.
Він окинув мене поглядом, яким на мене зазвичай дивився доктор Арчер, і я знав, що він вважає мене несповна розуму. Його щастя, що він не промовив «безумець» саме тоді.
— Ні, — відповів я на його невисловлені думки. — Я не втратив глузду. Я настільки ж здоровий, як і містер Вайлд. Не бачу жодного сенсу викладати свої козирі просто зараз, але знайте: мова йде про вкладення, що принесе набагато більше, ніж просто золото, срібло та коштовності. Воно забезпечить щастя і процвітання всьому континентові, ні, всій півкулі!
— Ох… — зітхнув Гоберк.
— А можливо, — продовжив я вже спокійніше, — воно забезпечить щастя всьому світові.
— І водночас ваше власне щастя і процвітання, як і містера Вайлда?
— Саме так, — усміхнувся я у відповідь. Мені хотілося задушити його за такий тон.
Гоберк якийсь час мовчки дивився на мене, а потім мовив, уже набагато обережніше:
— Чому б вам не облишити всі ті ваші книжки й дослідження, містере Кастейне, і не вирушити у відпустку в гори чи кудись деінде? Пам’ятаєте, раніше ви захоплювались риболовлею. Може, вам варто закинути вудку та Спіймати кілька форелей у Ранґелисі?
— Ловіння риби мене більше не цікавить, — відповів я спокійним голосом, у тон своєму співрозмовникові.
— Ви багато чим захоплювались раніше, — продовжив він, — атлетикою, яхтовим спортом, стрільбою, верховою їздою…
— У мене зникло бажання їздити на коні після мого падіння, — так само спокійно промовив я.
— Ах, звісно, ваше падіння… — повторив він, дивлячись кудись убік.
Ця безглузда балачка зайшла занадто далеко, тож я запропонував повернутися до розмови про містера Вайлда, але Гоберк знову почав придивлятися до мого обличчя у вкрай неприємний для мене спосіб.
— Містер Вайлд… Знаєте, що він зробив сьогодні пообідді? Він спустився вниз і прибив табличку на вхідних дверях, просто поряд із моєю. На ній вказано:
Містер Вайлд
Той, що відновлює репутації
Третій дзвінок
— Може, вам відомо, що він має на увазі з цим відновленням репутацій?
— Так, — я насилу приборкав хвилю люті. — Мені відомо.
— Он як…
Луїс і Констанція повернулися до нас і запросили прогулятися разом з ними. Гоберк поглянув на свій годинник. У той самий час клуб диму здійнявся над укріпленням фортеці Вільямс, і звук пострілу з гармати, що виблискувала у променях призахідного сонця, рознісся безмежними просторами води, а його відлуння відбилось від Гайленда навпроти. Прапор швидко ковзнув униз флагштоком, з бортів сніжно-білих кораблів просурмили сигнальні труби, і перший електричний вогник розітнув темряву, що наступала на узбережжя Джерсі.
Коли ми повертались до міста, я побачив, як Констанція щось тихо шепоче Луїсові. Її слів я не розібрав, проте почув, як Луїс прошепотів їй у відповідь «моя люба». Хоча ми з Гоберком йшли площею попереду них, до мене долинули уривки фраз на кшталт «кохана» чи «моя Констанція». Я зрозумів: наспів час для серйозної розмови з моїм кузеном Луїсом.
Одного раннього травневого ранку я стояв у спальні біля сталевого сейфа і приміряв золоту корону, прикрашену коштовностями. Щойно я обернувся до дзеркала, діаманти зблиснули вогнем, а важке карбоване золото запалало сяйвом навколо моєї голови. Я згадав агонізуючий скрик Каміли та жахливі слова, що лунали туманними вулицями Каркози. То були останні рядки першого акту, і я не смів навіть подумати, що було далі, — не смів думати про це навіть у світлі яскравого весняного сонця, навіть у своїй кімнаті, в оточенні знайомих речей, навіть заспокоєний гамором вулиці й голосами челяді у передпокої. Отруєні слова повільно проникали в моє стривожене серце, що всмоктувало їх, наче простирадло — краплі поту смертельно хворого. Тремтячими руками я зняв корону і витер спітнілого лоба, але мої думки все ще витали довкола Гастура та моїх власних честолюбних амбіцій. Я згадав містера Вайлда, його стан, коли я покинув його минулого разу. Згадав його подряпане закривавлене обличчя зі слідами кігтів того бісового створіння, згадав те, що він сказав мені.