Спустившись на підлогу й відчинивши дверцята шафи, містер Вайлд витяг з нижньої полиці довгу прямокутну коробку. Він поклав її на стіл і відкрив. Усередині неї на шовковому папері лежав ніж. Я взяв його і простягнув Венсові разом із наказом та планом помешкання Гоберка. Тоді містер Вайлд сказав Венсу, що той може йти, і він пішов, важко волочачи ноги, наче бездомний волоцюга.
Я трохи посидів, спостерігаючи, як денне світло поволеньки гасне за баштою меморіальної церкви Джадсона. Потім зібрав докупи рукопис і решту записів, узяв свого капелюха і пішов до дверей.
Містер Вайлд спостерігав за мною у цілковитій тиші. Переступивши поріг, я озирнувся. Погляд маленьких очей містера Вайлда все так само був зосереджений на мені. За його спиною у згасаючому світлі дня згущувалися тіні. Я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, на яку вже наповзали сутінки.
Я нічого не їв від сніданку, але жодного голоду не відчував. Жалюгідний і вочевидь зголоднілий чолов’яга, що дивився через вулицю на камеру смерті, помітив мене і підійшов, аби розповісти про свої страждання. Я дав йому трохи грошей, сам не знаю чому, і він пішов, навіть не подякувавши. За годину з’явився ще один волоцюга, який так само розповів свою історію. У мене в кишені був клаптик паперу, відмічений Жовтим Знаком, і я віддав його безхатькові. Той спочатку по-дурному витріщився на нього, а потім, кинувши на мене сумнівний погляд, склав його з якоюсь надмірною обережністю і сховав за пазухою.
Електричне світло мерехтіло серед дерев, молодик сяяв у небі над камерою смерті. Очікування втомлювало. Я прогулювався від мармурової арки до артилерійських стаєнь і назад, до водограю. Пахощі трав і квітів, розлиті у повітрі, позбавляли мене спокою. Місячне сяйво переливалося у струменях фонтана, мелодійний плескіт крапель води нагадав мені дзвенькіт кольчуги у крамниці Гоберка. Але цей звук був не настільки заворожливим, а нудні промені місячного світла, що відбивались у воді, не викликали того відчуття витонченого задоволення, як сонячні відблиски на полірованій сталі обладунку на колінах Гоберка. Я почав було спостерігати за кажанами, що стрімко літали над водяними рослинами у басейні водограю, але їхній швидкий поривчастий політ напружив мої нерви до краю. Тож я знову став безцільно блукати туди-сюди серед дерев.
Артилерійські стайні огортала темрява, проте офіцерські вікна у казармах кавалерії були яскраво освітлені. Крізь ворота постійно снували стомлені солдати, що несли збрую, кошики з посудом та інший дріб’язок.
Кінні вартові на воротах змінилися двічі, поки я тинявся асфальтною доріжкою. Я подивився на годинник. Час уже майже настав. Світло у казармах згасало одне за одним, ґратовані ворота зачинили. Щохвилини через бокову хвіртку виходив офіцер, і в нічному повітрі ще довго відлунювали брязкіт амуніції та дзвін шпор. Над площею запала тиша. Останнього волоцюгу вигнав з парку полісмен у сірому мундирі. Траса вздовж вулиці Вустер спорожніла. Єдиним звуком, що ґвалтував тишу, був стукіт копит коня та дзвін шаблі вартового, яка вдарялася об луку сідла. У казармах офіцерські кімнати все ще освітлювались, а військовослужбовці ходили туди-сюди перед вікнами. Годинник відбив дванадцять разів зі шпилю церкви святого Франциска Ксав’єра. На останньому ударі сумнозвучних дзвонів якась постать вислизнула крізь хвіртку поруч з ґратами, відсалютувала вартовим і, перетнувши вулицю, попрямувала сквером до Бенедіку.
— Луїсе, — покликав я.
Чоловік розвернувся на підборах зі шпорами і підійшов просто до мене.
— Це ти, Гільдреде?
— Так. Ти вчасно.
Я потиснув його простягнуту руку. Ми неспішно покрокували у напрямку до камери смерті.
Він торочив про своє одруження, про витонченість Констанції та про їхні спільні плани на майбутнє, звертаючи мою увагу на свої капітанські погони, кашкет і потрійний золотий шеврон на рукаві. Думаю, я дослухався до мелодії його шпор і шаблі з більшою увагою, ніж до його дитячого базікання. Врешті-решт ми зупинилися під в’язами Четвертої вулиці на розі площі навпроти камери смерті. Він розсміявся і запитав, чого я хотів від нього. Я запропонував сісти на лавку, що під електричним ліхтарем, і ми сіли поруч. Кузен дивився на мене зацікавлено, тим самим поглядом, що й лікарі, поглядом, який я так ненавидів і якого так боявся. Я відчував усю образливість його погляду, але він цього не знав — я старанно приховував свої почуття.