— Тепер можеш іти, — крикнув я Луїсу. — Ти перестав бути загрозою. Тепер ти ніколи не одружишся з Констанцією, а якщо посмієш одружитися будь з ким у вигнанні, я навідаюсь до тебе, як до лікаря минулої ночі. Містер Вайлд подбає про тебе завтра.
Я розвернувся і стрілою полетів до Південної П’ятої авеню. З криком жаху Луїс скинув свій пояс з шаблею і помчав за мною, наче вітер. Я почув його просто за своєю спиною на розі вулиці Блекер і кинувся до дверей з вивіскою Гоберка. Він заволав:
— Стій або я стріляю!
Але коли він побачив, що я стрімголов побіг сходами, залишивши крамницю Гоберка позаду, він відстав від мене. Я чув, як мій кузен гупає у двері крамниці з несамовитим криком, який міг би розбудити й мертвих.
Двері містера Вайлда були відчинені, тож я заскочив до його помешкання з криком:
— Справу зроблено! Справу зроблено! Хай повстануть нації та побачать свого Короля!
Проте я ніде не міг знайти містера Вайлда. Зайшовши до кабінету, я вийняв зі скрині розкішну корону. Потім накинув на плечі білу шовкову мантію з вишитим на ній Жовтим Знаком і увінчав себе короною. Нарешті я був Королем. Королем по праву у Гастурі, Королем, що знав таємницю Гаяд, чий розум пізнав глибини озера Галі. Я був Королем! Перші сірі проблиски світанку здіймуть бурю, що охопить обидві півкулі. Так я стояв, кожним своїм нервом відчуваючи найвищу напругу, ледь притомний від захвату і величі своїх ідей, допоки не почув стогін чоловіка у темному коридорі.
Я схопив лойову свічку і побіг до дверей. Кішка кинулася на мене, наче демон. Свічка погасла, але ніж летів швидше за звіра. Почувши її вереск, я зрозумів, що лезо знайшло ціль. Якусь мить я слухав, як кішка борсається у темряві, а потім, коли її шал вщух, я запалив лампу і підняв високо над головою. Містер Вайлд лежав на підлозі з роздертим горлом. Спочатку я подумав, що він мертвий, але, придивившись, побачив, як зажеврів зелений вогник у запалих очах, спотворена рука затремтіла, а судома розтягла рот від вуха до вуха. На якусь частку секунди мій жах і відчай поступилися надії, але коли я схилився над ним, його очі закотилися, і він помер. І поки я так стояв, паралізований сліпим гнівом і відчаєм, дивлячись, як моя корона, моя імперія, всі надії і прагнення, саме моє життя перетворюються на прах разом з мертвим наставником, вони прийшли, схопили мене і зв’язали так міцно, що мої жили напнулися, наче мотузки, а голос захрип від нестямних криків. Але я, оскаженілий і стікаючий кров’ю, все ще шаленів поміж них. Не один полісмен відчув на собі мої гострі зуби. Коли нарешті я вже не міг рухатися, вони підійшли ближче. Я побачив старого Гоберка, за ним — похмуре обличчя мого кузена Луїса, а ще далі, у кутку, дівчину — Констанцію, яка тихо ридала.
— О! Тепер я все зрозумів! — пронизливо крикнув я. — Ви захопили трон та імперію! Горе! Горе вам, хто увінчаний короною Короля у Жовтому!
[ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: містер Кастейн помер вчора у психіатричній лікарні для злочинців.]
Маска
КАМІЛА: Ви повинні зняти маску, сер.
НЕЗНАЙОМЕЦЬ: Невже?
КАСІЛЬДА: Так, вже час. Усі зняли маски, крім вас.
НЕЗНАЙОМЕЦЬ: На мені нема жодної маски.
КАМІЛА (перелякано, в бік Касільди): Жодної маски?! Жодної!
Я зачаровано слухав його розповідь, хоча й не мав навіть поверхових знань з хімії. Спершу він узяв довгоквіткову лілею, яку вранці люб’язно принесла з Нотр-Даму Женев’єва, і кинув її у чашу. Кришталево чиста рідина всередині миттєво змінила своє забарвлення: здійнявши бурхливу молочно-білу піну, квітка забарвила воду опаловими фарбами. Я здивовано спостерігав, як відтінки швидко змінювалися від помаранчевого до темно-бурого, а потім щось схоже на концентрований сонячний промінь вдарило у самісіньке дно чаші, де лежала лілея. Тієї ж миті він різким рухом схопив квітку і витягнув її з каламутної рідини, розплескуючи навколо дивну субстанцію.
— Якщо все зробити вчасно, процедура цілком безпечна, — пояснив він. — Золотий промінь, який ти побачив, — це сигнал.
Він простягнув мені лілею. Коли я поклав квітку на долоню, то здивовано усвідомив: вона скам’яніла. Справжня скульптура з мармуру.
— Вона ідеальна, чи не так? Жодної вади, жодної похибки. Якому скульпторові до снаги такий витвір?
Сам мармур був білий як сніг, але десь там, глибоко у прожилках квітки, ледь помітно мерехтіла блакить, а в осерді лілеї слабко пульсували потоки рожевого світла.