Важко знайти когось, хто знався б на таких дивах гірше за мене. Втім, я, звісно ж, чув про мінеральні джерела, настільки насичені кремнеземом, що листя і гілки, які падали у них, згодом перетворювались на каміння. Я погано уявляв собі, як кремінь замінював рослинну тканину, атом за атомом, і як в результаті створювалась камінна копія об’єкта. Правду кажучи, я ніколи особливо не цікавився цим процесом, а давні скам’янілості, що утворювались в такий спосіб, викликали у мене відразу. Проте виявилось, що Борис відчував до них щиру зацікавленість, а не огиду. Він дослідив цю тему і випадково натрапив на розчин, що, атакуючи занурений у нього об’єкт з нечуваною жорстокістю, за секунду виконував роботу багатьох років. Це все, що я зміг збагнути з дивної історії, яку він щойно мені розповів. Після тривалої мовчанки Борис знову заговорив:
— Я майже зі страхом розмірковую про те, щó я відкрив. Учені втратять розум через це відкриття. Втім, це було так просто. Знаєш, воно наче само себе відкрило. Коли я думаю про ту формулу і про той новий елемент, що осідає на металі…
— Що за новий елемент?
— О, я ще не думав над його назвою, і, гадаю, робити цього не варто. У світі і так достатньо дорогоцінних металів, аби перерізати одне одному горлянки.
— Ти видобув золото, Борисе? — нашорошив я вуха.
— Ні, набагато ліпше… Але поглянь-но, Алеку, — засміявся він, підводячись. — У нас з тобою є все, що потрібно у цьому світі. Яким похмурим і жадібним ти вже виглядаєш!
Я теж засміявся у відповідь і сказав, що мене діймала жага до золота і що нам краще поговорити про щось інше. Тож коли невдовзі зайшла Женев’єва, ми вже покинули царину алхімії.
Женев’єва була вдягнена у сріблясто-сіре з голови до п’ят. Світло виблискувало на м’яких кучерях її казкового волосся, коли вона підставила Борисові щоку для поцілунку, а потім вона побачила мене і привіталась у відповідь. Дівчина ще ніколи не позбавляла мене можливості поцілувати кінчики її тендітних пальців, тож я негайно вказав їй на цей недогляд. Вона усміхнулась, простягнула мені руку й майже одразу відсмикнула, ледь я встиг торкнутися її вустами. Потім Женев’єва промовила до Бориса:
— Ти маєш попросити Алека залишитися на обід.
Це також було дивиною. Донині вона завжди сама запрошувала мене.
— Уже запросив, — коротко відповів Борис.
— Сподіваюся, ти погодився? — вона обернулась до мене з чарівною світською усмішкою. Женев’єва поводилася так, ніби ми познайомились лише два дні тому. Я низько вклонився:
— J'avais bien l'honneur, madame[25].
Проте вона не підтримала мене звичним жартівливим тоном, а пробурмотіла якусь гостинну банальність і зникла. Ми з Борисом перезирнулися.
— Може, мені краще піти додому, як гадаєш? — спитав я.
— Якби ж то я знав… — відверто відповів він.
Поки ми радилися, чи мені справді ліпше зникнути, Женев’єва з’явилась у дверях вже без капелюшка. Вона була неймовірно вродливою, хоча її обличчя було надто рум’яним, а прекрасні очі сяяли занадто яскраво. Вона підійшла просто до мене і взяла за руку.
— Обід готовий. Я ж не була надто роздратованою, Алеку? Мені здалося, що в мене головний біль, але, на щастя, все минулося. Ходімо, Борисе, — і вона іншою рукою підхопила його попід руку. — Алек знає, що, після тебе, я нікого так не люблю, як його. Тож якщо він іноді й ображається, це йому не шкодить.
— A la bonheur[26]! — вигукнув я. — Хто казав, що не буває грози у квітні?
— Ви готові? — проспівав Борис.
— Завжди готові!
І, рука в руку, ми помчали до їдальні, лякаючи челядь. Врешті-решт, нас важко було в чомусь звинувачувати: Женев’єві було вісімнадцять, Борисові двадцять три, а мені — неповні двадцять один.
Робота над оформленням будуара Женев’єви утримувала мене у маленькому химерному готелі на вулиці Святої Цецилії. В ті дні ми з Борисом багато працювали, проте мали змогу, за бажання, у будь-який час перепочити. Ми користалися цією можливістю і всі троє, разом із Джеком Скоттом, частенько ледарювали.
Одного спокійного дня я тинявся будинком, вивчаючи цікавинки, зазираючи у випадкові закутки, витягуючи цукерки та цигарки із дивних схованок. Зрештою, я забрів у ванну кімнату. Борис, весь у глині, мив там руки.
Ванна кімната була облицьована рожевим мармуром, за винятком підлоги — вона була викладена рожево-сірою мозаїкою. У центрі був прямокутний басейн, заглиблений у підлогу, до якого вели східці. Різьблені колони підтримували прикрашену фресками стелю. Здавалося, наче вишуканий мармуровий купідон щойно спустився на свій п’єдестал у дальньому кутку кімнати. Весь інтер’єр було створено нами з Борисом. Останній, у робочих рукавичках з білого полотна, зішкрябував сліди глини та червоного воску зі своїх гарних рук і через плече жартував з купідоном.