— Не можу знайти ні Бориса, ні когось із челяді, — повідомив я.
— Я знаю, — слабо промовила вона у відповідь. — Борис вирушив до Епта з містером Скоттом. Я геть забула про це, коли послала тебе за ним.
— Але в такому разі він не зможе повернутися раніше завтрашнього дня, і… ти забилася? Я так налякав тебе, що ти впала? Який же я телепень! Хоча тоді я навіть не встиг толком прокинутися.
— Борис думав, що ти пішов додому ще до обіду. Вибач, будь ласка, що ми дозволили тобі лишатися тут увесь цей час.
— Вочевидь, я довго спав, — засміявся я, — ще й настільки міцно, що не одразу втямив, чи я й досі сплю, коли усвідомив, що спостерігаю за постаттю, яка проходить повз мене… І гукнув тебе на ім’я. То ти вправлялася на старому спінеті? Ти грала дуже тихо.
Я б нагородив ще більше брехні, аби лише побачити те полегшення, що проступило на її обличчі. Вона чарівно усміхнулась і сказала звичним голосом:
— Алеку, я перечепилась об вовчу голову і, здається, розтягнула щиколотку. Будь ласка, поклич Мері, а потім іди додому.
Я зробив так, як вона прохала, і полишив її, коли увійшла служниця.
Завітавши до них наступного дня, я побачив Бориса, який схвильовано міряв кроками свою студію.
— Женев’єва зараз спить, — сказав він мені, — розтягнення — то дрібниці, але чому в неї такий сильний жар? Лікар не може цього пояснити… чи то не хоче, — пробурмотів він.
— У Женев’єви жар? — спитав я.
— Боюся, що так. Кілька разів уночі вона навіть відчувала запаморочення. Їй чомусь здалося, що її залишили саму! О, безтурботна мала Женев’єва… І тепер вона стверджує, що її серце розбито і вона хоче померти!
Моє власне серце завмерло.
Борис сперся на одвірок, дивлячись вниз і встромивши руки в кишені, добрі проникливі очі затьмарились, нова рисочка тривоги пролягла «над лінією губ, що народжували усмішку[29]». Служниці було наказано покликати його, щойно Женев’єва розплющить очі. Ми чекали й чекали. Борис з наростаючим неспокоєм тинявся з кутка в куток, знервовано мнучи в руках то віск для ліплення, то червону глину. Раптом він пішов до іншої кімнати.
— Ходімо, я покажу тобі свою рожеву ванну смерті! — крикнув він.
— Смерті? — перепитав я в тон його настрою.
— Не думаю, що це можна назвати життям, — сказав він у відповідь. Із цими словами він вихопив з акваріума самотню золоту рибку, яка відразу почала звиватися і корчитись в його руках. — Ми відправимо її вслід за попередницею, хай би де вона була.
У його голосі вчувалося якесь гарячкове збудження. Поки я йшов за Борисом до басейну з кришталево чистою водою, викладеного рожевим мармуром, відчуття неправильності того, що має відбутися, скувало мої кінцівки і оповило мозок. Він кинув бідолашне створіння у воду. Падаючи, рибка несамовито борсалася, а її лусочки зблиснули жовтогарячим спалахом. Щойно торкнувшись рідини, вона знерухоміла й важко опустилася на дно. Потім здійнялася молочно-біла піна, яскраві барви розійшлися по воді, після чого промінь чистого прозорого світла прорвався крізь глибини, що здавалися бездонними. Борис занурив руку у басейн і витягнув досконалу мармурову фігурку: рожеве тільце з блакитними прожилками виблискувало молочно-білим відтінком.
— Дитячі забавки, — пробурмотів він і кинув на мене довгий знуджений погляд, ніби я міг щось сказати у відповідь. Але тут прийшов Джек Скотт, який із запалом пристав до «гри», як він це називав. Тепер ніщо не могло втримати їх від експерименту з білим кроликом — тут і зараз. Я хотів якось відволікти увагу Бориса від цих його забавок, але не міг витримати видовища, коли життя покидало теплих живих істот, тому відмовився брати в цьому участь.
Узявши першу-ліпшу книжку, я сів у студії з наміром почитати. На жаль, цією книжкою виявився «Король у Жовтому». За кілька хвилин, що видалися мені вічністю, я з нервовим дрожем відкинув книжку, і саме тієї миті Борис із Джеком занесли до кімнати свого мармурового кролика. Водночас із цим нагорі продзеленчав дзвіночок і з кімнати хворої почувся крик. Борис блискавкою кинувся туди. Наступної миті він крикнув:
— Джеку, біжи за лікарем і приведи його із собою! Алеку, ходи сюди!
Я піднявся до них і став біля дверей. Перелякана служниця квапливо вийшла з кімнати та побігла за ліками. Женев’єва, випростана, сиділа на ліжку — щоки пашать рум’янцем, очі гарячково блищать — і безупинно щось бурмотіла, опираючись обіймам Бориса. Він покликав мене на допомогу. Після першого ж мого доторку вона полегшено зітхнула і повалилася назад, заплющивши очі, а потім — потім, коли ми нахилились до неї, вона знову розплющила їх, дивлячись просто у вічі Борису — бідолашна дівчина, змордована лихоманкою! — і відкрила свою таємницю. У цей момент життя кожного з нас повернуло в нове русло. Узи, що тримали нас разом так довго, було розірвано назавжди, а на їхньому місці утворився новий зв’язок, бо вона промовила моє ім’я. І поки жар мучив Женев’єву, її серце скинуло із себе важкий тягар прихованої туги. Вражений та онімілий, я опустив голову, моє обличчя палало, наче смолоскип, а кров стугоніла у вухах. Неспроможний ані рухатись, ані говорити, я слухав її гарячкові слова в агонії сорому та суму. Я не міг змусити її замовкнути. Я не міг глянути на Бориса. Врешті-решт, я відчув чиюсь руку на своєму плечі. Борис обернув до мене своє сполотніле обличчя.