— Це не твоя провина, Алеку. Не картай себе через те, що вона кохає тебе…
Але він не встиг договорити, бо до кімнати поспішно зайшов лікар, промовивши:
— О, лихоманка…
Я підхопив Джека Скотта і поквапився з ним на вулицю, пояснивши, що зараз Борисові краще залишитися наодинці. Ми попрямували до нашої квартири, а ввечері, спостерігши, що недуга здолала й мене, він знову пішов по лікаря. Останнім, що я чітко пам’ятаю, були слова Джека:
— Заради всього святого, лікарю, що за хвороба так спотворила його обличчя? — і я подумав про «Короля у Жовтому» та про Бліду Маску.
Я сильно занедужав. Далася взнаки напруга двох останніх років, в якій я перебував відтоді, коли того фатального травневого ранку Женев’єва пробурмотіла: «Я кохаю тебе, але Бориса кохаю дужче». Я ніколи не уявляв собі, що ця напруга може перерости у щось, чого я не витримаю. Залишаючись зовні спокійним, я обманював себе. Хоча внутрішня боротьба не припинялася, щоночі вимотуючи та знесилюючи мене, і я, лежачи в самотньому ліжку, проклинав себе за думки, несправедливі щодо Бориса та негідні Женев’єви, ранок завжди приносив полегшення. Я повертався до Женев’єви і свого любого друга Бориса із серцем, очищеним нічною бурею.
Жодним словом, жодним порухом, жодною думкою поряд з ними не зрадив я своєї туги.
Маска самообману перестала бути маскою, перетворившись на частину мене. Ніч знімала її, оголюючи приховану правду, але ніхто, крім мене, не міг її побачити. А коли заповідалося на день, маска самохіть поверталась на місце. Ці думки роїлись у моїй голові, поки я лежав хворий, але вони безнадійно переплуталися з образами білих створінь, твердих наче каміння, що повзали басейном Бориса; видіннями вовчої голови на килимі, що із запіненою пащекою кусала Женев’єву, яка з усмішкою лежала біля неї. Я також думав про Короля у Жовтому, вкутаному у свою розірвану мантію фантастичних кольорів, і про болісний крик Касильди:
— Не нас, о Королю, не нас!
Я марно силкувався відігнати від себе ці лихоманні примари, але все одно бачив озеро Галі, прозоре і чисте, гладінь якого не порушував жоден подув вітерцю; бачив башти Каркози позаду місяця. Альдебаран, Гаяди, Алар і Гастур велично пропливали крізь розломи пелехатих хмар, що тріпотіли і колихались від їхнього руху, наче пошматоване лахміття Короля у Жовтому. В усьому цьому хаосі залишалась одна твереза думка. Вона нікуди не зникала, хоч би що коїлось у моїй скаламученій свідомості. Це була думка про те, що я існую лише для того, аби виконати якийсь обов’язок перед Борисом і Женев’євою. В чому полягав цей обов’язок, я достоту не знав: іноді мені здавалось, що я маю їх від чогось захистити, іноді — підтримати у скруті. Але хай би яким він був, його вага лягала лише на мої плечі, і я ніколи не був занадто хворим і безпомічним, щоб не відгукнутися на його поклик всією душею. У своїх мареннях я завжди бачив безліч облич, здебільшого незнайомих, але серед кількох, що я впізнавав, щоразу з’являлось обличчя Бориса. Потім мені казали, що такого не могло бути, але я твердо знав: одного разу він таки схилився наді мною. Це був лише дотик, слабке відлуння його голосу, а потім моя свідомість знову затьмарилась і я загубив його, але він справді стояв там і точно схилявся наді мною бодай раз.
Нарешті, отямившись одного, ранку, я побачив сонячний промінь на своєму ліжку і Джека Скотта, що сидів з книжкою поряд. Мені забракло сил, аби промовити бодай слово. Я не міг ані думати, ані згадувати. Проте коли погляд Джека зустрівся з моїм, я спромігся на слабку усмішку, а коли він кинувся до мене і запитав, чи не хочу я чогось, мені вдалось прошепотіти:
— Так… Борис.
Джек підійшов до узголів’я ліжка, аби поправити мою подушку. Я не бачив його обличчя, але почув, як він злагідна сказав: