Моє місце було біля огорожі вівтаря. Як і всі люди, що сиділи між вівтарем і катедрою, я обернувся до західної частини церкви. Під час невеличкої метушні, яка здійнялася серед парафіян, що знову займали свої місця, пастор піднявся катедральними сходами. Органне соло урвалося.
Мені завжди подобалася органна музика у церкві святого Барнаби. Хоча вона й була занадто глибокою та складною для мого не вельми вибагливого слуху, проте захоплювала своєю поміркованою пристрасністю. Крім того, музика відповідала панівному смакові французів, що за основні чесноти мали самовладання, гордовитість і стриманість.
Проте того дня я ще з перших акордів зауважив якусь лиховісну переміну в її звучанні. Протягом вечерні, як завжди, вівтарний орган акомпанував чудовому хорові. Але раз за разом із західної галереї, де був головний орган, долинали дисонансові звуки, наче важка рука вдаряла по супокійній злагодженості чистих церковних голосів. То було не просто невправне награвання: невідомому органістові не бракувало майстерності. Відроджуючись знову і знову, цей звук нагадав мені про записи, на які я натрапляв у книжках з архітектури. Вони розповідали про давній звичай освячувати щойно збудований крилас[33] і про те, що неф[34] церкви, який нерідко закінчували на півстоліття пізніше, часто взагалі не отримував благословення. Я ламав собі голову над тим, чи міг такий випадок трапитися із церквою святого Барнаби, чи могло щось, чому немає місця у християнській церкві, проникнути непоміченим і поселитись у західній галереї. Про такі речі я теж читав, хоча й не у книжках з архітектури.
Проте потім я згадав, що церкві святого Барнаби було не набагато більше за сотню років, і усміхнувся цьому недоречному поєднанню середньовічних забобонів із життєрадісним зразком рококо вісімнадцятого сторіччя.
Тим часом вечірня молитва закінчилася. За нею мали зазвучати кілька спокійних акордів — належний супровід для роздумів в очікуванні на проповідь. Але замість цього гучніше залунали дисонансові звуки — здавалося, що коли пішло духівництво, ніщо вже не могло їх стримувати.
Я належу до того старшого та простішого покоління, що не любить дошукуватися психологічних підтекстів у мистецтві. Я ніколи не знаходив у музиці чогось більшого за мелодію та гармонію. Проте тепер я відчував: у лабіринті звуків, що видавав той інструмент, щось втікало від переслідування. Педалі ганяли жертву вгору і вниз, заохочувані ревищем мануалів[35]. Бідолаха! Хай би ким він був, у нього не залишалося жодного шансу на порятунок!
На зміну моєму роздратуванню прийшов гнів. Хто це робив? Як сміє він так грати посеред церковної служби? Я поглянув на людей навколо себе: ніхто з них не виглядав стурбованим. Спокійні обличчя укляклих на колінах черниць, усе ще обернених до вівтаря, не втратили ані краплі набожної відчуженості у блідих тінях їхніх білосніжних головних уборів. Світська дама за моєю спиною в очікуванні дивилася на монсеньйора Ц. Судячи з виразу її обличчя, орган, мабуть, грав «Аве Марію[36]».
Нарешті пастор перехрестився і закликав до тиші. Я радісно повернув до нього голову. Сьогодні я прийшов до церкви, шукаючи спочинку, але поки що не знайшов його.
Я був виснажений трьома ночами фізичного страждання та розумового неспокою; останнє було найгіршим. Я прийшов до своєї улюбленої церкви, аби дістати зцілення своєму змученому тілу та притупленому розуму. Бо до цього я читав «Короля у Жовтому».
— Зійде сонце, вони вертають назад і в своїх норах лягають[37].
Монсеньйор Ц. читав проповідь спокійним голосом, дивлячись поверх голів пастви. Мій погляд ковзнув, сам не знаю чому, у дальній кінець церкви. Органіст виходив з-за органних трубок. Я побачив, як він пішов галереєю і зник за маленькими дверцятами, що за ними сходи вели на вулицю. То був худорлявий чоловік з обличчям настільки ж блідим, наскільки чорним було його вбрання.
«Полотном дорога! — подумав я. — Тобі і твоїй нечестивій музиці. Сподіваюсь, що закінчувати службу органним соло буде твій напарник».
З полегшенням — глибоким, заспокійливим полегшенням — я обернувся назад до лагідного обличчя пастора та налаштувався слухати. Врешті-решт, я прийшов сюди за духовним зціленням, якого так жадав.
33
Крúлас — підвищене місце для хору, читців із правого та лівого боку від середніх дверей вівтаря.
34
Неф (також нава) — повздовжній елемент у конструкції храму; приміщення, що дуже нагадує за формою корабель. Згадані галереї є частиною нефа.