Я почувався присоромленим, як завжди після такого вибуху гніву, тож розвернув пошкоджене полотно до стіни. Тессі допомогла мені відчистити пензлі, а потім легкою ходою пішла перевдягатися. З-за ширми вона надавала мені купу порад стосовно того, як слід поводитися у разі повної чи часткової втрати самоконтролю, після чого, вирішивши, що з мене достатньо, вийшла і попросила допомогти їй застебнути ґудзики на спині, до яких вона не діставала.
— Усе пішло шкереберть відтоді, як ти подивився у вікно і розповів мені про того жахливого на вигляд чоловіка, якого ти побачив на церковному подвір’ї, — сказала вона.
— Ага, то він заворожив картину, — позіхнувши, я поглянув на годинник.
— Я знаю, вже на сьому, — сказала Тессі, поправляючи біля дзеркала капелюшок.
— Так, — відповів я. — Зовсім не хотів затримувати тебе так довго.
Я визирнув з вікна, але одразу з огидою відсахнувся: юнак з одутлим обличчям усе ще стояв унизу на церковному подвір’ї. Помітивши мою реакцію, Тессі теж поглянула у вікно.
— Це і є той чоловік, який тобі так не сподобався? — прошепотіла вона.
Я кивнув.
— Не можу розгледіти його обличчя, але він здається якимсь м’яким і гладким на вигляд. Так чи інак, — продовжила вона, розвернувшись до мене, — він нагадує мені про сон, про жахливий сон, який одного разу мені наснився. Хоча, — пробурмотіла вона, роздивляючись свої черевички, — може, то був не сон?
— Звідкіля ж мені знати? — усміхнувся я.
Тессі усміхнулась у відповідь.
— Ти теж там був, — сказала вона. — Тож, можливо, тобі щось і відомо.
— Тессі, Тессі! — запротестував я. — Невже ти намагаєшся лестити мені оповідками про те, що я тобі снюся?
— Але то справді було так. Розповісти тобі?
— Звісно, розповідай, — відповів я, запалюючи сигарету.
Тессі сперлася на підвіконня і почала свою розповідь, зберігаючи серйозний вираз обличчя.
— Одного зимового вечора минулого року я лежала в ліжку, ні про що особливе не думаючи. До цього я позувала тобі й втомилася, проте ніяк не могла заснути. Я чула, як міський годинник пробив десяту, одинадцяту, а потім північ. Мабуть, я заснула вже після півночі, бо більше дзвону годинника не чула. Не встигла я заплющити очей, як мені наснилося, ніби щось змусило мене підійти до вікна. Я підвелася. Відчинивши вікно, визирнула надвір. На Двадцять П’ятій вулиці не було жодної живої душі. Мені стало лячно, усе навколо здавалося таким… таким чорним і тривожним. Потім я почула стукіт коліс, і мені здалося, наче саме цього я мала дочекатися. Поступово той звук наростав. Нарешті, я змогла побачити екіпаж, що рухався вулицею. Він під’їздив усе ближче і ближче, а коли проїхав повз моє вікно, я зрозуміла, що то був катафалк. Я задрижала від страху, а візник обернувся і поглянув просто на мене. Я прокинулась, стоячи біля відчиненого вікна і тремтячи від холоду, проте візник і його катафалк зникли. Той самий сон наснився мені у березні, і я знову прокинулась біля відчиненого вікна. Минулої ночі сон повторився. Ти ж пам’ятаєш, яка сильна злива була вчора? Коли я прокинулась, стоячи біля вікна, моя нічна сорочка промокла наскрізь.
— А де я був у твоєму сні? — спитав я.
— Ти… Ти був у домовині. Але ти був не мертвий.
— У домовині?
— Так.
— Звідки тобі відомо? Ти мене бачила?
— Ні. Але я знала, що там був ти.
— Ти часом не переїла грінок із сиром чи салату з омаром перед сном? — почав було жартувати я, але раптом дівчина перелякано скрикнула.
— Агов, що сталося? — запитав я, помітивши, як вона вчепилася руками у підвіконня.
— Той… той чоловік унизу, на церковному подвір’ї… То він був візником катафалка.
— Дурниці, — сказав я, але очі Тессі широко розплющилися від жаху. Я підійшов до вікна й собі визирнув. Чоловік зник. — Ходи сюди, Тессі, — попросив я. — Не будь як маленька. Ти занадто довго позувала й тому геть знервована.
— Думаєш, я могла б забути те обличчя? — прошепотіла вона. — Тричі я бачила, як катафалк проїздить під моїм вікном, і щоразу візник обертався й дивився просто на мене. О, його обличчя було таким білим і таким… таким… м’яким?.. Воно виглядало, наче у мерця — наче він сам уже давно мертвий.
Я змусив дівчину сісти і випити трохи марсали[49]. Потім сам сів навпроти неї та спробував чимось зарадити.
— Слухай-но, Тессі, — сказав я. — Тобі варто виїхати за місто на тиждень чи два, тоді тебе перестануть мучити сни про катафалки. Ти позуєш увесь день, тому вночі твої нерви вже не витримують. Так не може далі тривати. Крім того, ввечері, замість того щоб іти спати, ти біжиш на вечірку до парку Салзер чи до «Ельдорадо», або й взагалі їдеш на острів Кавні, тож наступного ранку повертаєшся сюди цілковито виснажена. Насправді немає жодних катафалків. То просто поганий сон.