Вона ледь усміхнулася.
— А як же той чоловік на церковному цвинтарі?
— О, та він звичайний хворий, буденна річ.
— Я, Тессі Рердон, присягаюся своїм чесним іменем тобі, містере Скотте, що обличчя чоловіка, який стояв унизу на подвір’ї, — то обличчя чоловіка, який сидів на козлах катафалка!
— І що з того? — спитав я. — Зрештою, це цілком чесна робота.
— Тож тепер ти думаєш, що я бачила катафалк?
— Ну… — дипломатично мовив я. — Якщо ти справді бачила катафалк, то нема нічого дивного в тому, що той чоловік міг правити ним. Геть нічого дивного.
Тессі підвелася, розгорнула свою напахчену носову хустинку і, витягши звідти жуйку, кинула її до рота. Потім, натягнувши рукавички, вона щиро потисла мені руку, промовила «на добраніч, містере Скотте» і пішла собі геть.
Наступного ранку поштар Томас приніс мені свіже число «Геральда» і трохи новин. Церкву, що була неподалік, продали. Я подякував за це небесам: не те, щоб я, католик, відчував якусь відразу до духівництва по сусідству, але мої нерви зовсім розладналися через гучні проповіді священика, кожне слово якого відлунювало не лише на подвір’ї церкви, а й у моєму помешканні. Він уперто проказував свої проповіді, через що повставали всі мої інстинкти. Також там був диявол у людській подобі — органіст, який виконував старі добрі церковні гімни у власній інтерпретації. Я жадав звести порахунки з істотою, що вставляє у різдвяну молитву акорди, які зазвичай можна почути тільки у молодіжному гурті. Думаю, священик був доброю людиною. Проте коли він горланив цитати з Біблії, огидно розтягуючи слова, я починав підраховувати, скільки сторіч йому доведеться провести у чистилищі, аби спокутувати такий гріх.
— І хто ж її купив? — спитав я Томаса.
— Не знаю, сер. Кажуть, що власники отих прибуткових будинків біля площі Гамільтона придивлялися до неї. Мо’, вони збудують ще більше квартир.
Я підійшов до вікна. Юнак з хворобливим обличчям стояв біля воріт церкви. З першого погляду всередині мене сколихнулася та ж сама непереборна відраза, що й раніше.
— До речі, Томасе, — звернувся я. — Що то за хлопець отам, унизу?
— Отой черв’як, сер? — пирхнув Томас. — То нічний церковний сторож, сер. Він просто бісить мене: сидить собі всю ніч на сходах і зверхньо так зиркає. Якось я дав йому по голові… вибачайте, сер…
— Продовжуй, Томасе.
— Одного вечора я повертався додому разом з Гаррі, моїм товаришем-англійцем, а той слимак сидів на сходах. З нами були Моллі та Джен, сер, дві дівчини-офіціантки. Він поглянув на нас настільки образливо, що я підійшов і сказав: «І чого ти вилупився, жирна свинюка?» — вибачайте, сер, але я саме так і сказав, сер. А він мовчить і нічо’ не каже у відповідь, так я йому: «Іди-но сюди, я зараз потовчу твою паскудну пику!» Я прочинив браму й увійшов, але він знов нічо’ не сказав, тільки задирливо дивився на мене. Ну, я йому і вмазав разок, але ж, ох! його голова була холодна і м’яка, аж торкатися гидко!
— І що він тоді зробив? — зацікавлено спитав я.
— Він? Нічо’.
— А ти, Томасе?
Юнак зніяковів і насилу усміхнувся.
— Містере Скотт, сер, я не боягуз, я сам не розумію, чо’ я тоді побіг. Знаєте, сер, я був сурмачем у п’ятому уланському полку під час битви біля Тель-ель-Кебірі[50], ще й дістав там поранення…
— Хочеш сказати, що ти втік?
— Так, сер. Я втік.
— Чому?
— Хотів би я знати, сер. Я підхопив Моллі й дав драпака. Інші були так само налякані, як і я.
— Але що саме вас налякало?
Спочатку Томас відмовлявся відповідати, але тепер моя цікавість до огидного юнака внизу зросла, тож я продовжував наполягати. Трирічне перебування в Америці не тільки змінило його кокні[51], але й породило в ньому суто американський страх стати посміховищем.
— Але ж ви не повірите мені містере Скотт, сер…
— Ні, повірю.
— Ви сміятиметеся з мене, сер.
— Дурниці!
Він завагався.
— Ну, сер, бачить Бог, що коли я вдарив його, він схопив мене за зап’ясток, а коли я скрутив його м’яку, схожу на кашу руку, один з його пальців відвалився і залишився у моїй долоні.
Відраза та жах, що відбилися на обличчі Томаса, скоріш за все відобразились і на моєму, бо він додав:
50
Битва біля Тель-ель-Кебірі між британськими та єгипетськими військами відбулася 13 вересня 1882 року. Стала вирішальною в англо-єгипетській війні за контроль над Суецьким каналом. Велика Британія здобула впевнену перемогу. Вірогідно, Томас служив у П'ятому королівському полку ірландських уланів.