Тепер у будинку панувала тиша. Жодний звук не долинав з туманних вулиць. Тессі лежала на подушках, її обличчя здавалося сірою плямою серед пітьми, її руки лежали в моїх. Я знав те, що знала вона, вона читала мої думки так само, як я читав її. Ми дізналися таємницю Гаяд, Примара Істини манячила перед нами. І поки ми швидко й мовчки відповідали одне одному думкою на думку, поки тіні ворушились у пітьмі навколо нас, десь там, на далекій вулиці, почувся звук. Усе ближче й ближче лунав похмурий скрип коліс, усе чіткіше та гучніше, а потім стих просто перед нашими дверима. Я змусив себе підійти до вікна й побачив унизу на вулиці чорний катафалк. Брама відчинилася і зачинилася знову, і я, тремтячи всім тілом, кинувся до дверей і замкнув їх на засув. Проте я знав: жодний засув, жодний замок не здатний втримати ту істоту, що йде на поклик Жовтого Знака. Я чув, як він тихо підіймається сходами. Тепер він стояв біля дверей, і від його доторку засув розсипався на порох. Він увійшов. Напруживши очі, я вдивлявся у темряву, але, хоча він уже був у кімнаті, я не міг його розгледіти. Лише коли він стиснув мене у своїх холодних м’яких обіймах, я скрикнув і спробував вивільнитись, докладаючи неймовірних зусиль, проте мої руки були безпорадними. Він зірвав оніксову застібку з мого піджака і сильно вдарив мене нею в обличчя. Падаючи, я почув слабкий скрик Тессі й побачив, як душа покидає її тіло. У цей момент я жадав одного — піти вслід за нею, бо знав, що Король у Жовтому вже розгорнув свою розірвану мантію, і тепер лишалося тільки молитися Богу.
Я міг би розповісти й більше, але не бачу з цього жодної користі для світу. Я вже поза межами людської допомоги чи співчуття. Поки я лежу і дописую свою сповідь, не переймаючись тим, чи встигну це зробити, лікар за моєю спиною збирає свої пігулки та мікстури, подаючи знак доброму священику. Я чудово розумію цей знак.
Їм — тим, що живуть у зовнішньому світі, що пишуть книжки й випускають газети мільйонними накладами, — буде дуже цікаво дізнатися подробиці трагедії, але я не скажу більше нічого. Сповідник запечатає мої останні слова священною печаттю після того, як буде завершено його ритуальну справу. Ті, із зовнішнього світу, можуть відправляти скільки завгодно посланців до покинутих будинків і погаслих камінів, їхні газети можуть і далі наживатися на крові та сльозах. Але цього разу їхнім шпигунам доведеться вдовольнитися лише моєю сповіддю. Вони знають, що Тессі мертва, а я помираю. Вони знають, як розбуджені нелюдським криком мешканці будинку увірвалися до моєї кімнати й побачили там мене, живого, і двох мерців. Проте вони не знають того, що я збираюся зараз розповісти священику. Їм невідомо, що сказав лікар, кивнувши головою на жахливу масу, що розкладалась на підлозі, — тіло церковного сторожа. А він сказав:
— Не маю жодної гадки, жодного пояснення. Цей чоловік мав бути мертвим протягом місяців!
Думаю, я вмираю. Сподіваюся, священик…
Леді д'Іс
Очевидне погіршення справ почало даватися взнаки. Я сів, аби обдумати ситуацію та спробувати пригадати бодай якийсь орієнтир, що зарадив би мені у нинішньому становищі. Якби я зміг вийти до моря, усе прояснилося б: я знав, що острів Ґруа[58] можна побачити зі скель.
Я опустив свою рушницю, звівся на коліна за скелею і розпалив люльку. Потім глянув на годинник. Була вже майже четверта. Я, відколи розвиднилося, забрів уже доволі далеко від Керселе.
Ще день тому, стоячи перед скелями під Керселе разом із Ґульвеном, дивлячись на похмурі болота, серед яких я тепер загубився, я вважав ці низини рівними, наче луги, що простираються до небокраю. Навіть знаючи, наскільки оманливою буває відстань, я й подумати не міг, що те, що з висоти Керселе здавалося трав’янистими низинами, виявиться величезними долинами, вкритими дроком[59] і вересом. Те ж, що скидалось на розкидану гальку, насправді постане велетенськими гранітними скелями.
56
59
Дрік — рід чагарникових рослин з характерними жовтими пелюстками. Багато з його видів вважаються бур'янами.