— Кепське місце для подорожнього, — казав старий Ґульвен. — Ліпше візьми із собою провідника.
— Я не заблукаю, — відповів тоді я.
Тепер, пахкаючи люлькою, відчуваючи на своєму обличчі подув морського вітру, я зрозумів, що заблукав. Навсібіч простиралось вересове пустище, вкрите квітучим дроком, вересом і гранітними валунами. Жодного деревця, будинку — тим паче. Через якийсь час я підхопив рушницю і побрів собі далі, повернувшись спиною до сонця.
Не було сенсу йти за струмками, що тут і там дзюрчали у мене під ногами: замість впадати у море, вони текли всередину континенту, до порослих очеретом заводей у западинах. Я пройшов був за кількома, але всі вони виводили мене до боліт або невеличких тихих озерець, звідки підіймалися й злітали налякані баранці[60]. Щоразу я повертався назад і відчував дедалі більшу втому, ремінь рушниці вже добряче натер мені плече. Сонце опускалося все нижче і нижче, освітлюючи своїми променями зарості дроку та виблискуючи у розкиданих пустищем заводях.
Я йшов за власною величезною тінню, що довшала з кожним моїм кроком. Дрік чіплявся за гетри, його гілки тріскотіли під ногами, вкриваючи буру землю жовтим цвітом, хилиталося листя папороті. З кущів вересу вискакували кролики, у заростях очерету чулося крякання дикої качки. Одного разу переді мною пробігла лисиця. Коли я зупинився напитись із швидкоплинного струмка, в очереті за мною з шумом опустилася чапля. Я обернувся й поглянув на сонце. Здавалося, воно торкалося краю рівнини. Вирішивши, що немає жодного сенсу йти далі, й змирившись з думкою про необхідність провести ніч серед боліт, я геть знесилений впав на землю. Хоча навскісні промені вечірнього сонця й зігрівали мене, але морський вітер дув усе сильніше, і я відчував, як холод з промоклих мисливських чобіт пробирається моїм тілом. Високо у небі кружляли мартини, наче клаптики білого паперу, десь у глибині болота стрекотів самотній кроншнеп[61]. Мало-помалу сонце тонуло у болотах, обрій палав вечірньою загравою. Я спостерігав, як небо змінює своє забарвлення від ясно-золотистого до рожевого, а потім набуло кольору тліючого вогню. Хмари мушви танцювали наді мною, а над ними, високо у повітрі, злітав і падав униз кажан. Мої повіки почали стулятися. А потім, коли дрімота здолала мене, раптовий тріск в очереті враз розбудив зі сну. Я розплющив очі. Великий птах тріпотів крильми над моїм обличчям. На мить я завмер, не спроможний поворухнутись. Щось промчало повз мене і зникло серед папороті, і птах, описуючи у повітрі кола, шугнув у ті зарості.
Я одразу зірвався на ноги. З кущів вересу неподалік пролунали різкі звуки боротьби, а потім усе стихло. Я ступив крок уперед з рушницею напереваги, але щойно підійшов до заростей, як рушниця випала з моїх рук. Я завмер у німому зачудуванні. Мертвий заєць лежав на землі, а на ньому стояв величний сокіл: одна нога вп’ялась у заячу шию, інша міцно схопила його за м’який бік. Але не сокіл зі своєю жертвою здивував мене — таке я бачив не раз. Мій подив викликало те, що птах мав прив’язь на обох лапах, а з неї звисав маленький металевий виріб на кшталт дзвіночка. Сокіл подивився на мене жорстокими жовтими очима, а потім вгородив свого кривого дзьоба у здобич. Тієї ж миті в очереті почулися поспішні кроки, і зі схованки вистрибнула дівчина. Не звернувши на мене жодної уваги, вона підійшла до сокола і, простягнувши до нього руку в рукавичці, забрала його з дичини. Потім вправним рухом накинула на голову птаха невеличкого каптура і, тримаючи його на витягнутій руці, нахилилась і підібрала зайця.
Зв’язавши мотузкою ноги тварини, дівчина закріпила її кінець на своєму поясі, а потім пішла назад до схованки.
Коли вона порівнялась зі мною, я підняв у привітанні капелюха, й незнайомка визнала мою присутність ледь помітним кивком голови. Я був настільки спантеличений, настільки вражений і захоплений видовищем, яке постало перед моїми очима, що не усвідомлював — поряд зі мною був мій порятунок. Але коли вона пройшла повз, я зрозумів: якщо мені не хочеться провести ніч у болотах, що продуваються всіма вітрами, мені краще без зволікань заговорити до неї.
На першому моєму слові вона зупинилась, однак коли я підійшов до неї, мені здалося, ніби в її прекрасних очах промайнув страх. Я шанобливо пояснив їй своє кепське становище, і дівчина поглянула на мене із зацікавленням.
— Звісно, ви не місцевий, — підхопила вона мою розповідь.
Її солодкий голос не мав жодної нотки бретонського акценту чи будь-якого з відомих мені діалектів взагалі, але було у ньому щось, що я чув раніше, щось дивне й невизначене, наче мотив давньої забутої пісні.
60
Баранець, або бекас — невеликий прибережний птах з надзвичайно довгим і гострим дзьобом.