Я пояснив їй, що я американець, не знайомий з Фіністером[62], що полюю тут задля власного задоволення.
— Американець… — повторила вона тим самим дивним мелодійним тоном. — Ніколи раніше не бачила американця.
Помовчавши трохи, вона сказала:
— Якщо ви йтимете хоч всю ніч без жодного перепочинку, все одно не дістанетеся Керселе. Навіть з провідником.
Чудові новини!
— Якби я тільки міг, — почав я, — знайти якусь селянську хату, де можна було б чимось перекусити й заночувати…
Сокіл на її зап’ястку стріпнувся й повів головою. Дівчина заспокійливо провела рукою по його лискучій спині і глянула на мене.
— Подивіться навколо, — м’яко промовила вона, — на ці безкраї болота. На північ, на південь, на схід, на захід. Чи бачите ви щось, окрім папороті та пустищ?
— Ні, — відповів я.
— Болота дикі та безлюдні. Потрапити сюди легко, проте інколи ті, хто забрів у ці землі, вже ніколи їх не покидають. Тут немає жодної селянської хати.
— Що ж, — відповів я, — якщо ви вкажете мені, в якому напрямку лежить Керселе, завтра я повернусь туди так само швидко, як і прийшов сюди.
Вона поглянула на мене майже із жалем.
— О, — мовила вона. — Прийти сюди завжди легко, достатньо кількох годин, інша річ — повернутися. На це можуть піти сторіччя.
Я здивовано витріщився на неї, проте вирішив, що неправильно зрозумів її слова. Не встиг я знову заговорити, як вона витягла з-за пояса свисток і свиснула в нього.
— Вам слід перепочити, — сказала вона. — Ви пройшли довгий шлях і втомилися.
Підібравши свою складчасту спідницю, вона знаком показала мені йти за нею і почала продиратися крізь дрік до плаского каменя, що виднівся серед папороті.
— Вони прийдуть просто сюди, — сказала вона, вмостившись скраю каменя і запрошуючи мене сісти з іншого його боку. Вечірня заграва повільно згасала в небесах, перші зірки вже слабо мерехтіли у рожевому тумані. Великий клин диких качок повільно летів на південь над нашими головами. З боліт чувся крик сивки[63].
— Вони просто прекрасні… ці болота, — тихо промовила вона.
— Прекрасні, але жорстокі до подорожніх, — зауважив я.
— Прекрасні та жорстокі, — замріяно вторувала вона. — Прекрасні та жорстокі.
— Як жінка, — безглуздо докинув я.
— Ох! — задихаючись, скрикнула вона і кинула на мене дивний погляд. Її темні очі зустрілися з моїми, і я побачив у них злість… чи то переляк?
— Як жінка, — повторила вона. — Як немилосердно казати таке! — І потім, після паузи, ніби говорячи до самої себе: — Як немилосердно з його боку казати таке!
Я не знав, як і вибачатися за свою дурість, бо бачив, що чимось дуже образив дівчину. Я почав гадати, чи міг я сказати щось дуже кривдне, не усвідомлюючи цього, і згадав про небезпечні пастки й тенета, які французька мова наставляє для іноземців. Поки я намагався збагнути, — що саме я сказав не так, довколишніми болотами розлігся гомін голосів. Дівчина звелася на ноги.
— Ні, — мовила вона зі слабкою усмішкою на блідому обличчі. — Я не прийму ваших вибачень, мсьє, але доведу вам, що ви помилялися, і це буде моєю помстою. Дивіться. То наближаються Гастур і Рауль.
У місячному сяйві виднілися силуети двох чоловіків. Один мав мішок за плечима, інший тримав перед собою обруч, як офіціант тримає тацю. Обруч ремінцями був прикріплений до плечей чоловіка, а на його ободі сиділи три накриті каптурами соколи, також із дзвіночками на лапах. Дівчина підійшла до сокольничого і швидким рухом пересадила свого сокола на обруч, в який той хутко вчепився гострими кігтями, вмостившись поміж побратимами, що вертіли головами і куйовдили своє пір’я, допоки не задзвеніли дзвіночки на їхніх лапах. Інший чоловік вийшов наперед, повагом узяв зайця й укинув його в мішок.
— Це мої мисливці, — сказала дівчина, обернувшись до мене зі спокійною гідністю. — Рауль — добрий сокольничий, одного дня я призначу його головним ловчим. Гастур — взагалі незрівнянний.
Двоє мовчазних чоловіків поважним кивком привіталися зі мною.
— Чи не казала я вам, що доведу вашу помилку, мсьє? — вела вона далі. — То це моя помста: ви зробите мені люб’язність, прийнявши їжу та притулок у моєму домі.
Не встиг я відповісти, як вона заговорила до сокольничих, які одразу рушили крізь болотяне пустище, і жестом попросила мене йти за ними. Не знаю, чи спромігся я пояснити, наскільки глибоку вдячність відчував до неї, але здавалось, що їй подобалося слухати мене, доки ми йшли крізь ті болота.
63
Сивка звичайна — кулик середніх розмірів. Цікаво, що суперечки між мисливцями щодо швидкості польоту цього птаха врешті-решт привели до заснування «Книги рекордів Гіннеса».