Чи мені це снилося? Давня мова соколиного полювання, на яку я натрапляв у пожовклих рукописах, — забута середньовічна старофранцузька — долинала до мого слуху під гавкіт гончих і перегук соколиних дзвіночків, що зливалися зі стукотом кінських копит. Вона знову заговорила забутою мовою:
— Якщо ти вирішиш закріпити longe[74] та лишити того haggard au bloc[75], Раулю, я не заперечуватиму; але шкода псувати добре полювання погано навченим соколом. Знаєте, краще ça lui donnera des reins[76]. Я надто поквапилася з цим птахом.
Сокольничий вклонився у стременах і відповів:
— Як на те воля мадемуазель, я нестиму сокола.
— На те моя воля, — відповіла вона. — Я знаюся на соколиному полюванні, але тобі ще доведеться дати мені багато уроків з autourserie[77], мій бідолашний Раулю. Луїсе, сідлайте коня!
Мисливець кинувся до загону й майже одразу повернувся верхи на баскому чорному коні, за яким, також верхи, їхав конюх.
— Ах! — весело скрикнула вона. — Скоріше, Ґлімареку Рене! Скоріш! Покваптесь усі! Сурміть у ріг, пане Пір’ю!
Чиста музика мисливського ріжка наповнила двір, собаки кинулись крізь прочинену браму, за ними басували коні. Гучний та шумний на розвідному мосту, їхній гомін поступово замовкав, а потім і геть затих між вересом і папороттю боліт. Усе далі й далі вигравав ріжок, поки його звук не потонув у пісні жайворонка, що розлягалась у повітрі. Я почув, як знизу долинув голос у відповідь на поклик зсередини дому:
— Я не шкодую за полюванням, поїду наступного разу. Треба виявити до гостя шанобливість, Пелаґія, не забувай про це!
Ледь чутний тремтячий голос вторив із будинку:
— Courtoisie[78]!
Я облив себе з голови до п’ят крижаною водою з умивальника, що стояв поблизу мого ліжка. Потім я озирнувся у пошуках свого одягу. Він зник, проте на лавці біля дверей лежала купка іншого вбрання, яке я почав здивовано розглядати. Оскільки мій власний одяг зник, мені довелося вдягтись у костюм, який, очевидно, приготували для мене, поки прали моє вбрання. Там було все: капелюх, черевики та домотканий мисливський дублет сріблясто-сірого кольору. Проте цей підхожий за розміром костюм і безшовні черевики належали до іншого сторіччя, і мені одразу згадалося дивне вбрання трьох сокольничих у дворі. Я був певен, що воно не мало нічого спільного із сучасним одягом Франції чи Британії. Але тільки коли я вдягся і став перед дзеркалом, то побачив, що більшою мірою скидався на молодого мисливця середньовіччя, ніж на бретонця наших днів. У розпачі я зняв капелюха. Чи варто мені поставати перед хазяйкою у такому дивному вигляді? Проте я не мав вибору: мій власний одяг зник, жодного дзвінка, аби покликати когось із челяді, не було. Тож я, заспокоївшись, висмикнув коротке соколине перо з капелюха, прочинив двері та спустився вниз.
У великій кімнаті біля каміна, що був поблизу сходів, сиділа якась старенька з прядивом. Коли я увійшов, вона поглянула на мене і, приязно усміхнувшись, побажала мені доброго здоров’я бретонською, на що я жартома відповів французькою. Тієї миті з’явилася господиня дому. Її привітання було таким витонченим і сповненим гідності, що моє серце затріпотіло. Капелюшок, який прикрашав темне хвилясте волосся, розвіяв усі сумніви щодо епохи мого власного костюма. Струнку постать дівчини облягала домоткана мисливська сукня, вишита сріблом, а на зап’ястку її руки, вбраної в рукавичку, сидів приручений сокіл. З вишуканою простотою вона взяла мене за руку і повела до саду, що у дворі. Дівчина сіла біля столу й люб’язно запросила сісти поруч з нею. Потім вона своїм м’яким голосом з дивним акцентом поцікавилась у мене, як минула ніч і чи не відчуваю я незручностей через одяг, який стара Пелаґія приготувала для мене, поки я спав. Кинувши погляд на мій власний одяг, що сушився на сонці, я зненавидів його. Яким жахливим він здавався порівняно з чудовим костюмом, що був на мені зараз! Сміючись, я сказав їй про це, але вона погодилась зі мною цілком серйозно.
— Ми викинемо його геть, — спокійно промовила вона. Вкрай здивований, я спробував їй пояснити, що не тільки не можу прийняти одягу, хоча, як я знав, у цих краях то був звичай гостинності, але і по-чудернацькому виглядатиму, коли повернуся до Франції в цьому костюмі.
Вона розсміялась і кивнула своєю милою голівкою, сказавши щось старофранцузькою, чого я не зрозумів, а потім Пелаґія підійшла до нас із тацею, на якій стояли дві склянки молока, лежали буханець білого хліба, фрукти, блюдце з медовими стільниками і карафка з червоним вином.