— Розумієте, я ще не встигла втамувати свого голоду, бо хотіла поснідати разом з вами. Але я дуже голодна, — усміхнулась вона.
— Я скоріш помру, ніж забуду бодай слово з того, що ви сказали! — випалив я, червоніючи. «Вона подумає, що я божевільний», — додав я подумки, але коли вона обернулась до мене, її очі сяяли.
— Ох!.. — прошепотіла вона. — То месьє знається на лицарстві…
Вона урвала себе і відламала шматок хліба. Я сидів, дивився на її білі руки та не смів підвести погляду.
— Ви не хочете їсти? — запитала вона. — І чому виглядаєте таким схвильованим?
Справді, чому? Тепер я це знав. Я знав, що ладен віддати життя за єдиний доторк до її рук, я знав, що з того самого моменту, коли вночі на болотах зазирнув у її очі, я закохався в неї. Непогамовна пристрасть, що раптово спалахнула у моєму серці, немов запечатала мої вуста.
— Чи ви часом не занедужали? — знову спитала дівчина.
А потім як людина, що сама виголошує собі присуд, я тихо відповів:
— Так, я хворий від кохання до вас.
Коли ж вона промовчала, та ж сама сила зворухнула моїми губами поза моєю волею, і я промовив:
— Я, що не вартий найлегшого вашого доторку, я, що образив вашу гостинність і відповів на ваші добрі помисли зухвалою нахабністю, я кохаю вас.
Вона сперлася головою на руки і тихо відповіла мені:
— Я кохаю вас… Ваші слова дуже любі мені. Я кохаю вас…
— Тоді я завоюю вас.
— Завоюйте мене, — сказала вона у відповідь.
Ми сиділи у цілковитій тиші, я обернувся до неї. Вона, так само безмовна, з обличчям, що спочивало на розкритих долонях, споглядала мене, її очі дивилися у мої. Я знав, що ні вона, ні я не промовили жодного слова людською мовою, проте я також знав, що її душа відповідала моїй. Я випростався, всім серцем відчуваючи молодість і шалене кохання, що пульсувало у моїй крові. Вона наче прокинулася зі сну, з порожевілим обличчям, її очі запитально дивилися на мене, і я тремтів від збудження. Ми вгамували свій голод, розповівши одне одному про себе. Я назвав їй своє ім’я, а вона назвала мені своє: леді Жанна д’Іс.
Вона розповіла про смерть своїх батьків, як дев’ятнадцять років її життя минули у маленькій укріпленій фермі наодинці з нянькою Пелаґією, конюхом Ґлімареком Рене та чотирма сокольничими — Раулем, Ґастоном, Гастуром і паном Пір’ю Луїсом, який служив ще її батькові. Вона ніколи не виходила за межі боліт, ніколи до цього не бачила інших людей, окрім сокольничих і Пелаґії. Вона не пам’ятала, звідки їй відомо про Керселе; можливо, один із сокольничих розповідав про нього. Вона знала легенди про Перевертня та про Жанну Фландарську[79], які їй розповідала нянька Пелаґія. Вона вміла вишивати і прясти. Соколи та гончі були єдиною розрадою дівчини, не даючи їй нудьгувати. Коли вона зустріла мене на болотах, то настільки злякалася, що ледь не знепритомніла від звуку мого голосу. Так, зі скель вона бачила у морі кораблі, але на пустищі, доки сягав погляд, вона не помічала жодних ознак людського життя, хоча й полювала там ледь не щодня. Існувала легенда, яку їй розповіла Пелаґія, що той, хто заблукає у болотах, ніколи не повернеться додому, бо болота ті прокляті. Вона не знала, чи було це правдою, і ніколи над цим не замислювалась, допоки не зустріла мене. Не знала вона і того, чи вибирались колись сокольничі за межі боліт і чи могли вони піти геть, якби захотіли. Домашні книжки, за якими її вчила Пелаґія, були сторічної давності.
Усе це вона розповідала мені з потішною серйозністю, яку нечасто можна помітити у дорослих. Дівчина зауважила, що моє ім’я досить легко вимовляти, і намагалася переконати мене в тому, що моє перше ім’я — Філіп — свідчить про наявність у мені французької крові. Здавалося, їй було геть байдуже до зовнішнього світу. Я вирішив, що через няньчині історії той, напевно, став для неї нецікавим та не вартим уваги.
Ми все ще сиділи за столом. Вона кидала виноградинки маленьким польовим пташкам, що безстрашно копошилися біля самих наших ніг.
Я обережно завів було мову про те, що мені слід повертатися, але вона навіть чути про це не хотіла. Не усвідомлюючи до кінця свого рішення, я пообіцяв їй залишитися на тиждень і взяти участь у соколиному полюванні разом з її сокольничими. Я також пообіцяв знову завітати до неї після свого повернення до Керселе.
— Не знаю, що й робитиму, — невинно промовила вона, — якщо ви не повернетеся.
79
Також відома як Полум'яна Жанна. Дружина Жана де Монфора, претендента на бретонський престол, яка самотужки зібрала військо й сама повела його у бій проти супротивника свого чоловіка — Шарля де Блуа.