— Змія, — спокійно сказала вона.
— Вона ж не отруйна, правда? — запитав я.
Вона вказала на V-подібний знак на своїй шиї.
— Це неминуча смерть, — сказала вона. — Це гадюка.
Ми дивилися, як рептилія повільно сповзала з гладкого каменя туди, де сонце нагріло землю.
Я кинувся, аби дослідити укус, але вона зі скриком перехопила мою руку:
— Не треба, Філіпе! Я боюсь!
— За мене?
— За тебе, Філіпе. Я кохаю тебе.
Я обхопив її обличчя руками й поцілував у губи, але все, що я міг сказати, було «Жанно, Жанно, Жанно». Коли вона, тремтячи всім тілом, впала мені на груди, щось у траві вдарило мене в ногу, але я навіть не поворухнувся. Щось знову вдарило у щиколотку, і гострий біль пронизав усього мене. Я поглянув на любе обличчя Жанни д’Іс і поцілував її. Потім, зібравши всі свої сили, я обережно поклав її на землю, тоді нагнувся, відірвав гадюку від своєї ноги і розтрощив їй голову. Пам’ятаю відчуття слабкості та німоти. Пам’ятаю, як упав на землю. Крізь пелену, що повільно опускалася на очі, я розгледів біля себе біле обличчя Жанни, і коли світло в моїх очах згасло, я все ще відчував її руки на своїй шиї, її м’яку щоку біля моїх губ…
Розплющивши очі, я з жахом роззирнувся довкола. Жанна зникла. Я бачив струмок і плаский камінь, бачив неподалік убиту гадюку, але соколи та blocs зникли. Я підвівся на ноги. Сад, фруктові дерева, відкидний міст і двір, оточений мурами, зникли. Я знетямлено вдивлявся у купу руїн, що розсипалися від часу: сіре, поросле плющем румовище, крізь яке проростали великі дерева. Я поплівся вперед, ледь пересуваючи занімілі ноги. З верхів’я дерев над руїнами злетів сокіл й, описуючи кола, стрімко злітав у високість, поступово зникаючи з виду, аж поки геть не розтанув у небесній блакиті.
— Жанно! Жанно! — волав я, але слова завмерли на моїх устах, і я звалився на коліна серед трави. За Божою волею я, сам не знаючи того, впав, уклінний, біля зруйнованої часом кам’яної усипальниці на славу нашої Матері Скорботи[81]. Сумне обличчя Діви Марії, вибите на камені, дивилося на мене. Я побачив хрест і терни біля її ніг, а нижче прочитав:
Помолімося за душу леді Жанни д’Іс, яка померла
в юності від кохання до незнайомця Філіпа
1573 року після Різдва Христового.
А на холодній плиті лежала жіноча рукавичка, все ще зберігаючи її тепло й аромат…
Рай пророків
Він усміхнувся й мовив:
— Шукай її по світу.
— Про який світ ти кажеш? — мовив я. — Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.
— На кого ти чекаєш? — спитав він.
— Я впізнаю її, коли вона прийде, — відповів я.
Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці. Я почув кроки, голос і пісню, що долинали з вулиці.
— На кого ж ти чекаєш? — спитав він.
— Я впізнаю її, — мовив я у відповідь.
Кроки, голос, пісня з вулиці. Я впізнавав ту пісню, проте не кроки й голос.
— Дурень! — крикнув він. — Ця пісня — та ж сама, лише кроки та голос змінились за багато років!
Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці:
— Годі чекати, кроки та голос з вулиці — вони вже оддалік.
Тоді він усміхнувся й мовив:
— На кого ти чекаєш? Шукай її по світу!
Я відповів:
— Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.
Примара минулого далі не проникне.
— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом. Ти все забудеш там, під літнім небом.
Я обіймав її, благав і пестив: я схопив її, блідий від гніву, проте вона стояла на своєму.