— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом.
Примара минулого далі не проникне.
Я зайшов у поле квітів, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.
Далеко у полі скрикнула жінка:
— Я вбила того, кого кохала!
І з глека оросила кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.
Далеко у поле я зайшов і прочитав на глеку тисячі імен, поки кров переливалась через його край.
— Я вбила того, кого кохала! — крикнула вона. — Страждає світ від спраги, то хай нап’ється!
Вона пішла. Далеко у полі я бачив, як вона зрошувала кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.
Я підійшов до мосту, який не кожен може перейти.
— Проходь! — крикнув хранитель, проте я засміявся й відповів:
— На все свій час.
Він усміхнувся й зачинив ворота.
Молоді й старі підходили до мосту, який не кожен може перейти. Всіх завернули. Я стояв і ліниво рахував їх, допоки їхній лемент та шум не сприкрили мене. Тоді я знову підійшов до мосту, який не кожен може перейти.
Юрба перед ворітьми заволала:
— Він прийшов запізно!
Але я засміявся і сказав:
— На все свій час.
— Проходь! — крикнув хранитель. Я пройшов. Він усміхнувся й зачинив ворота.
Там, де юрба на вулиці щільніша, стояли ми з П’єро. Дивились всі на мене.
— Чого вони сміються? — я спитав, але він шкірився, стираючи крейду з моєї чорної накидки. — Не бачу я. Мабуть, то щось смішне. Можливо, чесний злодій!
Дивились всі на мене.
— Він вкрав твій гаманець! — сміялися усі.
— Мій гаманець! — я скрикнув. — Гей, П’єро! Допоможи, тут злодій!
Сміялися усі:
— Він вкрав твій гаманець!
Вперед ступила Правда із дзеркалом в руках.
— Якщо він чесний злодій, — вигукнула Правда, — П’єро знайде його за допомогою цього дзеркала!
Але він тільки шкірився, стираючи крейду з моєї чорної накидки.
— От бачиш, — мовив він, — Правда — то чесний злодій. Вона повернула дзеркало тобі.
Дивились всі на мене.
— Арештуйте Правду! — крикнув я, забувши, що загубив не дзеркало, а гаманця. Там, де юрба на вулиці щільніша, стояли ми з П’єро.
— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки хихотів і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.
— Неймовірно, — засміявся він. — Подумай про тривалу подорож, про повні небезпеки дні, про страшні ночі! Подумай, як блукав він ради неї рік за роком, крізь ворожі землі, сумуючи за друзями й родиною, в тузі за нею!
— Неймовірно, — засміявся він і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.
— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки буркнув щось і шепотівся із дзвіночками на ковпаку.
— Вона поцілувала його біля воріт, — засміявся він, — проте люб’язність брата в коридорі торкнулась його серця.
— Вона була чарівна? — я спитав.
— Неймовірно, — засміявся він. — Подумай про тривалу подорож, про повні небезпеки дні, про страшні ночі! Подумай, як блукав він ради неї рік за роком, крізь ворожі землі, сумуючи за друзями й родиною, в тузі за нею!
— Вона поцілувала його біля воріт, проте люб’язність брата в коридорі торкнулась його серця.
— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки буркнув щось і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.
Клоун повернувся напудреним обличчям до дзеркала.
— Бути чарівним — то бути красивим, — мовив він, — а хто може зрівнятися з моєю білою маскою?
— Хто може зрівнятися з його білою маскою? — спитав я Смерть, що за спиною.
— Хто може зрівнятися зі мною? — мовила Смерть. — Я все одно біліша.
— Яка краса, — позіхнув Клоун, відвертаючи напудрене обличчя від дзеркала.
— Якщо кохаєш ти насправді, — мовило Кохання, — годі чекати. Дай їй прикраси, що її знечестять; знечестять і тебе у коханні до неї. Якщо кохаєш ти насправді, — мовило Кохання, — годі чекати.
Я взяв прикраси й підійшов до неї. Вона відсахнулася від них.
— Навчи мене чекати, я тебе кохаю! — схлипнула вона.
— Тоді чекай, якщо то правда, — мовило Кохання.
Вулиця Чотирьох вітрів