Выбрать главу

Киця звела лапки від задоволення. На вулиці панувала тиша. Северн шепотів собі далі:

— Але навіщо твоїй хазяйці прикрашати тебе найважливішою річчю у її житті? Чи, принаймні, важливої його частини. Чого це раптом їй забаглось одягти цю шовкову прикрасу, оздоблену сріблом, на твою шию? То була скороминуща примха — коли ти, ще не втративши своєї густої гладенької шерсті, гордівливо зайшла до її спальні, муркочучи «доброго ранку»? Авжеж, вона сиділа між подушок, витке волосся спадало їй на плечі, поки ти ходила ліжком, муркочучи: «Доброго ранку, господине». О, це так легко зрозуміти, — позіхнув він, зручно вмощуючи голову на спинці стільця. Кішка все ще муркотіла, плавно випускаючи і втягуючи кігтики на його колінах.

— Розповісти тобі про неї, кицю? Вона дуже вродлива, твоя хазяйка, — сонно прошепотів він. — Її волосся важке, немов щире золото. Я міг би намалювати її — не на полотні, звісно, — і мені знадобилися б тони, відтінки, фарби і барви яскравіші за найяснішу веселку. Я зміг би намалювати її лише із заплющеними очима, бо тільки у мріях можна знайти необхідні кольори. Я взяв би блакить небес — небес зі сновидінь, яких не торкнулася жодна хмара, аби намалювати її очі. Я взяв би троянди з країни снів для її губ, узяв би засніжені вершини гір, що тягнуться своїми шпилями до самих місяців — о, набагато вище, ніж наш місяць, — до самих місяців країни сновидь, аби передати білизнý її шкіри. Вона надзвичайно вродлива, твоя хазяйка.

Останні слова злетіли з його губ, повіки склепилися. Киця також заснула, пригорнувшись до нього та розслаблено випроставши лапки.

II

— Нам пощастило, — мовив Северн, підводячись, — що ми зустрілися в обідню пору, бо мені нічого запропонувати тобі на вечерю, окрім того, що можна купити за один франк.

Кішка на його колінах теж підвелася, вигнула спинку, позіхнула і поглянула на нього.

— Що будеш їсти? Смажену курятину із салатом? Ні? Може, ти надаєш перевагу яловичині? Так, звісно, а я буду яєчню з білим хлібом. Тепер щодо напоїв… Тобі молока? Добре. А я ковтну трохи свіжої джерельної води, — додав він, вказавши на ковшик біля раковини.

Він надягнув капелюх і пішов з кімнати. Киця провела його до дверей, а коли він зачинив їх за собою, всілася на підлозі, дослухаючись та нашорошуючи вуха від кожного звуку, яким повнився старий химерний будинок.

Двері внизу прочинились і зачинилися. Стривожена і сповнена сумнівів, кішка в очікуванні нервово ворушила вухами. За мить вона підвелася, смикнула хвостом і розпочала безшумну мандрівку студією. Чхнувши біля склянки зі скипидаром, вона поспіхом відступила до стола, на який встигла вискочити раніше, а потім, задовольнивши свою цікавість до шматка червоного воску, повернулася до дверей. Кішка сіла навпроти них, втупившись поглядом у щілину над порогом, і тихенько заскімлила.

Повернувшись, Северн виглядав доволі похмурим, проте киця, щаслива і радісна, демонстративно ходила навколо нього, терлась своїм худорлявим тілом об його ноги, підставляла голову, аби її почухали за вушком, і муркотіла, аж попискуючи від задоволення.

Він поклав шматок м’яса, загорнутий у врунастий папір, на стіл і порубав його на шматки складаним ножем. Налив у миску, що стояла біля каміна, молока. Кішка припала до нього, почала жадібно хлебтати і муркотіти водночас.

Чоловік приготував собі яєчню і з’їв її разом зі шматком хліба, спостерігаючи, як киця ласує м’ясом. Покінчивши з вечерею й запивши її водою з кухля біля раковини, він посадив кішку собі на коліна, де вона одразу згорнулася клубочком і розпочала свій вечірній туалет. Северн знову заговорив до неї, ласкаво погладжуючи її час від часу, ніби наголошуючи на певній думці.

— Кицю, я дізнався, де мешкає твоя хазяйка. Це недалечко; тут, під цим самим дахом, що й ми, але у північному крилі, яке вважається нежилим. Так мені сказав швейцар. Хоч як це дивно, але сьогодні ввечері він майже тверезий. М’ясник з крамниці, що поблизу Сени, звідки я приніс тобі м’яса, знає тебе, та й старий пекар Кабан упізнав тебе з мого опису. Вони обидва розповіли мені жорстокі історії про твою хазяйку, в які я не повірив. Вони казали, що вона ледача й легковажна. Запевняли, що у неї курячі мізки, що вона поводиться геть необачно. А молодий скульптор з першого поверху, який також купував хліб у старого Кабана, сьогодні вперше заговорив до мене, хоча раніше ми тільки віталися. Він сказав, що вона дуже добра і вродлива. Він бачив її лише одного разу та не знає її імені. Я подякував йому — правда, не знаю, чому я подякував йому настільки тепло. Кабан сказав: «На цій клятій вулиці Чотирьох Вітрів чотири вітри дують під три чорти». Скульптор зніяковів, але, виходячи з крамниці, сказав мені: «Месьє, я певний, що вона настільки ж добра, наскільки вродлива».