— Не смій називати себе моїм земляком! — прогарчав він. — Та й художником теж. Художники не повзуть до їдалень громадського захисту, де, наче щурі, пожирають чужу їжу! І взагалі, слухай-но сюди, — він понизив голос, побачивши терзання Гартмана, — тобі краще триматися подалі від ельзаської пивниці та пихатих волоцюг, тамтешніх завсідників. Ти знаєш, що роблять у місті з тими, хто викликає підозру.
— Брешеш, собако! — крикнув Гартман і жбурнув пляшку просто у Вестове обличчя. Вест вчепився тому в горлянку й добряче струснув, приперши до глухої стіни.
— Тепер слухай мене уважно, — просичав він крізь стиснуті зуби. — Тебе вже підозрюють і, присягаюся, я теж вірю, що ти проплачений шпигун. Не моя справа виявляти таких паразитів, тож я не збираюся викривати тебе, але спробуй зрозуміти ось що. Ти не подобаєшся Колетті і зовсім не до вподоби мені, тому якщо я ще раз зустріну тебе на цій вулиці, з тобою може статися дещо прикре. А тепер геть звідси, огидний пруссак!
Гартман спромігся витягнути з кишені ножа, але Вест вибив зброю у нього з рук. Безпритульний, що спостерігав за цією сценою, вибухнув дзвінким сміхом, який рознісся безмовною вулицею. Тут і там повідчинялися вікна, з них визирали змучені обличчя людей, які намагалися побачити, що викликало сміх у зголоднілому місті.
— Ми перемогли? — припустив хтось.
— Поглянь на них! — крикнув Вест, поки Гартман підводився з тротуару. — Глянь на них, покидьку! Поглянь на всі ці обличчя! — Проте Гартман кинув на нього погрозливий погляд і пішов геть, не промовивши й слова. Трент, який з’явився з-за рогу вулиці, зацікавлено подивився на Веста. Той підняв ножа і кивнув на двері:
— Заходь, Феловбі нагорі.
— Що ти робив з цим ножем? — здивувався Феловбі, коли Трент і Вест увійшли до студії. Вест поглянув на свою поранену руку, яка все ще стискала ножа, й спокійно відповів:
— Випадково порізався, — після чого кинув його у закуток і змив з руки кров.
Феловбі, огрядний і лінивий, просто спостерігав за ним, але Трент, який здогадувався про те, як залагоджуються справи, з усмішкою підійшов до Феловбі.
— Слухай, нам треба перетерти, — мовив він.
— Перетерти? Сподіваюся, щось їстівне? Я зголоднів, — з показною зацікавленістю промовив Феловбі, але Трент, насупившись, звелів йому замовкнути.
— Скільки ти в мене позичав минулого тижня?
— Триста вісім франків, — відповів той смиренно.
— Де вони?
Феловбі почав щось плутано пояснювати, але Трентові урвався терпець:
— Я знаю, ти їх пустив на вітер, як завжди. Мені начхати, що ти робив до облоги. Мені відомо, що ти багатій і маєш право тринькати гроші, як тобі заманеться. Врешті-решт, то була не моя справа. Але тепер — моя, бо мені необхідно пильнувати за грошима, поки ти не дістанеш ще, а цього не станеться, допоки облога не закінчиться так чи інакше. Я добровільно ділюся тим, що маю, але не для того, щоб ти смітив цими грішми. Так, звісно, я розумію, що ти все повернеш, але питання не в цьому. Зрештою, на думку твоїх друзів, старий, тобі не завадить якийсь час утримуватись від плотських утіх. Ти надто зажерся у цьому прóклятому голодом місті скелетів!
— Я й справді доволі гладкий, — визнав він.
— То це правда, що в тебе обмаль грошей? — продовжував Трент.
— То є так, — позіхнув чоловік.
— А те смажене молочне порося, що на вулиці Сен-Оноре — воно ще там?
— Щ-що? — затинаючись перепитав Феловбі.
— О, я так і думав! Та я бачив тебе, коли ти стояв у захваті перед цим молочним поросям з дюжину разів!
Після чого, сміючись, він передав Феловбі капшук з двадцятьма франками і пішов допомагати Вестові, що перев’язував біля умивальника руку, кинувши наостанок:
— Якщо ти й це спустиш на розкоші, виживатимеш далі як сам зможеш.
Вест спромігся зробити на пов’язці вузлик і сказав:
— Пам’ятаєш, я залишив вас з Брейтом, аби віднести Колетті шматок курки?
— Курка! Боже правий! — простогнав Феловбі.
— Курка, — повторив Вест, насолоджуючись тугою в голосі Феловбі. — Я маю пояснити… дещо змінилося. Ми з Колетгою… вирішили одружитися.
— А що там з куркою? — пролепетав Феловбі.
— Та стули вже пельку! — розсміявся Трент і, підхопивши Веста під руку, попрямував до сходів.
— Бідолашна, — сказав Вест. — Уяви, ані скіпки палива на тиждень! А мені не казала, бо думала, що мені воно потрібне, аби завершити скульптуру з глини. Отакої! Почувши це, я розтрощив ту дурну глиняну німфу на шматки, а її рештки хай собі мерзнуть! — і, поміркувавши, додав: