— Не хочеш завітати до неї по дорозі додому і побажати їй bonsoir[90]? Помешкання номер 17.
— Звісно, — погодився Трент і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Він зупинився на третьому поверсі, запалив сірника, перевірив номер на дверях і постукав.
— Це ти, Джордже? — двері прочинилися. — Ох, даруйте, месьє Джеку, я думала, то завітав месьє Вест, — вона густо почервоніла. — То ви вже чули! О, дуже дякую за побажання, ми безмежно кохаємо одне одного… Я жадаю побачити Сильвію, розповісти їй про все і…
— І що? — засміявся Трент.
— … і я дуже щаслива, — видихнула вона.
— Джордж — просто золото, — додав Трент, а потім весело запропонував:
— Приходьте сьогодні разом до нас на вечерю. Буде невеличке застілля — завтра у Сильвії fête[91]. Їй виповнюється дев’ятнадцять. Я вже запросив Торна, а Ґеналеки прийдуть зі своєю кузиною Оділь. Феловбі пообіцяв привести тільки себе.
Дівчина сором’язливо погодилась і попросила переказати купу найщиріших побажань Сильвії. Трент, у свою чергу, побажав їй на добраніч.
Він шпарко крокував, бо було дуже морозно. Перетнувши вулицю Луне, він опинився на вулиці Сени. Рання зимова ніч упала на місто, проте у чистому небі сяяли міріади зірок. Обстріл значно посилився — громові постріли прусських гармат перемежалися з потужним гуркотом з Мон-Валерієн[92].
Снаряди розтинали небо, залишаючи по собі хвости, наче падаючі зірки. Коли Трент озирнувся, снаряди із форту Іссі забарвили небо над горизонтом у червоне і синє. Північна фортеця палала, наче багаття.
— Добрі новини! — прокричав чоловік з бульвару Сен-Жермен. Мов на помах чарівничої палички, на вулицю висипали люди із заспаними очима, що тремтіли від холоду й балакали без угаву.
— Люди! — волав один. — Армія Луара!
— Ex, monvieux[93], нарешті вона прийшла! Я ж вам казав! Я ж вам казав! Сьогодні чи завтра, але я знав, що вона прийде!
— Це правда? Вони йдуть у наступ?
— О Боже, наступ! Заберуть мого сина!
— Кажуть, сигнали армії Луара буде видно з Пон-Нефа[94]!
Біля Трента крутилася дитина, що весь час повторювала:
— Мамо, мамусю, то завтра ми їстимемо білий хліб?
За нею стояв старий, що гойдався, склавши руки на грудях, і бурмотів, наче навіжений:
— Чи це правда? Хто чув новини? Чоботар з вулиці Бучі чув це від якогось чоловіка, якому розповів партизан, якому про це казав капітан національної гвардії.
Трент йшов за юрбою вулицею Сени до річки. Снаряди один за одним свистіли у повітрі. Гармати з Монмартру загурчали пострілами, до них приєдналися батареї з Монпарнасу.
— Хтось бачив сигнали армії Луара? — запитав Трент.
— Ми чекаємо на них, — почулося у відповідь.
Він поглянув на північ. Раптом у небесах виріс велетенський силует Тріумфальної арки, освітлений спалахом гармати. Гул пострілу рознісся над набережною, старий міст задрижав. Ще один спалах — і потужний вибух з боку командного пункту струснув міст, а потім бахнув увесь східний бастіон фортифікацій, випускаючи у повітря червоне полум’я.
— Хтось уже побачив сигнали? — знову запитав він.
— Ми чекаємо на них, — знову почулося у відповідь.
— Ага, чекаємо, — прошепотів чоловік з його спиною, — чекаємо, знесилені, зголоднілі, замерзлі — проте чекаємо. Наступ? Вони з радістю наступатимуть. Голодування? Вони голодуватимуть. У них немає часу думати про капітуляцію. Хіба ж вони не герої, ці парижани? Скажіть мені, Тренте!
До натовпу підійшов хірург американського шпиталю і поглянув на поруччя мосту.
— Є новини, лікарю? — машинально спитав Трент.
— Новини? — перепитав лікар. — Не знаю жодних. У мене немає часу, аби дізнаватися про новини. Нащо тут зібралися всі ці люди?
— Кажуть, що армія Луара дала сигнал Мон-Валерієну.
— Бідолашні, — лікар глянув понад його головою. — У мене зараз стільки роботи, що не знаю, за що й хапатися. Після минулої вилазки роботи вистачило б на п’ятдесят госпіталів, і це з нашим невеличким корпусом. Завтра ще одна вилазка, і мені хочеться вірити, що ви, хлопці, дістанетесь до штабу. Нам можуть знадобитися добровольці. Як справи у мадам? — раптом запитав він.
— Добре, — відповів Трент, — але вона з кожним днем хвилюється все більше. Зараз я маю бути біля дружини.
— Подбайте про неї, — мовив лікар, а потім, окинувши швидким поглядом юрбу, додав: — Не можу гаяти часу. На добраніч! — і поквапився геть, бурмочучи «Бідолахи!»
92
Форт на однойменній горі. Був ключовою оборонною позицією під час франко-прусської війни.
94
Пон-Неф — один з найстаріших паризьких мостів через Сену. За іронією, дослівно перекладається як «новий міст».