Трент перехилився через парапет і подивився на чорні води річки, що вирували під арками. Швидка течія несла на гребенях хвиль якісь темні уламки. З важким скреготом бились вони об кам’яні опори мосту, переверталися й знов прямували у тенета темряви. Крига з Марни[95].
Поки він вдивлявся у воду, хтось поклав руку на його плече.
— Савтварку, привіт! — вигукнув він, обернувшись. — Ти обрав для прогулянки досить дивне місце!
— Тренте, маю тобі дещо сказати. Не залишайся тут. Не вір ув армію Луара, — з цими словами аташе американського представництва схопив Трента за руку і потягнув у бік Лувра.
— То це ще одна брехня? — розчаровано мовив Трент.
— Гірше. Про це мені відомо з представництва, проте я не можу розголошувати інформації. Але я тут не для того. Щось трапилося цього вечора. Навідалися до ельзаської пивниці, арештували американця на ймення Гартман. Чув про такого?
— Чув про німця, який називає себе американцем. Так, його ім’я Гартман.
— Його арештували зо дві години тому. Збираються розстріляти.
— Що?!
— Звісно, наше представництво не може просто так дозволити їм розстріляти американця, але усі свідчення не на його користь.
— Він шпигун?
— Ну, документи, знайдені в його кімнаті, доволі компрометуючі. Окрім того, кажуть, що йому інкримінують шахрайство з громадським комітетом провізії. Він отримував харчі на п’ятдесятьох — не знаю, як йому це вдавалося. Стверджує, що він американський художник, тож нам у представництві доведеться із цим рахуватися. Мерзенна справа.
— Обдурювати людей в такий час — це більший злочин, ніж красти з церковних пожертв! — розлютився Трент. — Хай його розстріляють!
— Він громадянин США.
— О, звісно, — гірко промовив він. — Американське громадянство — це абсолютний привілей, коли кожний лупатий німець… — від злості він ледь не задихнувся.
Савтварк тепло потиснув йому руку.
— На жаль, ми відповідальні за це падло. Боюсь, тебе можуть викликати на суд, аби ти підтвердив його особистість американського художника, — тінь усмішки торкнулась обличчя дипломата, і він пішов геть уздовж набережної.
Трент подумки вилаявся і дістав свого годинника. Сьома година. «Сильвія вже непокоїться», — подумав він і поквапився назад до річки. Натовп усе ще юрмився на мосту, який раз за разом здригався від вибухів, — жалюгідне похмуре збіговисько, що серед ночі марно чекало сигналів армії Луара. Їхні серця билися в одному ритмі з пострілами гармат, їхні очі зблискували від кожного спалаху з бастіонів, їхня надія злітала з кожним випущеним снарядом.
Чорна хмара нависла над укріпленнями. Дим від гармат слався від небокраю до небокраю рваними пасмами, накриваючи куполи та шпилі міста імлою, притискаючи до тротуарів зірвані транспаранти, огортаючи дахи будинків, набережні, мости і саму річку пекельним туманом. Лише спалахи гармат розривали пелену диму, і тоді в просвітах угорі ставало видно бездонне чорне небо, всіяне зорями.
Він знову звернув до вулиці Сени, до сумної покинутої вулиці, з рядами зачинених віконниць і занедбаних незапалених ламп. Джек трохи нервувався і подумки шкодував, що не має із собою револьвера, проте той, хто скрадався за ним у темряві, був надто слабким від голоду, аби виявитися небезпечним. Аж раптом він накинув на Трентову шию аркана. Вони з нападником впали на заледенілий тротуар і борюкалися, допоки Трент, врешті-решт звільнившись з петлі, не схопився на ноги.
— Підводься! — крикнув він іншому.
Повільно, з неабиякою обачністю малий безпритульний виповз з канави і з ненавистю глянув на Трента.
— Чудовий вчинок для виродка твого віку, — сказав Трент. — Ще трохи — і закінчиш біля стіни для розстрілів! Віддай мені мотузку!
Хлопчак мовчки простягнув йому шворку. Трент запалив сірника і поглянув на свого нападника. То був той самий вбивця щурів, з яким він стрівся минулого дня.
— Гм, я так і думав! — пробурмотів він.
— Tiens, c’est toi[96]? — спокійно мовив безпритульник.
Від його нахабства і непереборної жебрацької зухвалості Трентові перехопили подих.
— Гей, малий злодюжко, — розізлився він. — Ти хоч знаєш, що грабіжників твого віку розстрілюють?
Малий холоднокровно поглянув на Трента:
— Тоді стріляйте.
З нього було годі. Він розвернувся і пішов геть. Діставшись будинку, навпомацки піднявся неосвітленими сходами на свій поверх і налапав у темряві двері. З його помешкання долинали голоси, розкотистий сміх Веста та гигикання Феловбі. Коли він нарешті намацав кулясту ручку і прочинив двері, його на мить засліпило світло.