Яловичину з’їли у відносній тиші, але щойно зі стравою, рештки якої залишили для подружжя старих консьєржів, було покінчено, Трент вигукнув:
— Вип’ємо за Париж! Нехай він повстане з руїн і знищить загарбників! — і схвальний гомін на мить заглушив монотонний гуркіт прусських гармат.
Потім розкурили люльки та сигарети. Трент дослуховувався до жвавої балаканини навколо, що час від часу уривалася вибухом дівочого сміху чи вдоволеним сміхом Феловбі. Згодом він розвернувся до Веста.
— Сьогодні буде вилазка, — сказав він. — Бачив хірурга зі шпиталю перед тим, як повернутися, і він просив поговорити з товаришами. Йому знадобиться будь-яка допомога. — Потім, понизивши голос, Джек перейшов на англійську: — Особисто я планую вийти з польовим госпіталем завтра вранці. Зрозуміло, в цьому немає жодної небезпеки, але так само зрозуміло, що цю вилазку слід приховати від Сильвії.
Вест кивнув. Торн і Ґеналек, почувши це, долучились до розмови й запропонували свою допомогу, Феловбі приєднався до них.
— Добре, — швидко сказав Трент, — ані слова більше. Зустрінемось біля штабу госпіталю завтра о восьмій ранку.
Сильвія та Колетта, не розуміючи англійської, вимагали розповісти, про що вони там теревенять.
— А про що зазвичай говорять скульптори? — зі сміхом запитав Вест.
Оділь докірливо глянула на свого fiance[102] Торна.
— Ти не француз, любий. Ця війна — не твоя справа, — сказала вона з неабиякою гідністю.
Торн згідливо кивнув головою, але Вест почав удавати із себе ображену невинність.
— Здається, — звернувся він до Феловбі, — цей чоловік не може обговорити усі приваби грецької скульптури рідною мовою, його одразу починають у чомусь підозрювати.
Колетта прикрила рота долонею та пробурмотіла, повернувшись до Сильвії:
— Ці чоловіки жахливо брешуть!
— Думаю, слово «госпіталь» звучить однаково в обох мовах, — кокетливо помітила Марі Ґеналек. — Сильвія, не вір месьє Тренту.
— Джеку, — прошепотіла Сильвія. — Пообіцяй мені…
Стукіт у двері урвав її.
— Заходьте! — вигукнув Феловбі. Тієї ж миті Трент одним стрибком дістався дверей, прочинив їх і визирнув назовні. Потім, швидко перепросивши у решти, вийшов у коридор і зачинив за собою двері. Повернувся він у поганому настрої.
— Що трапилося, Джеку? — вигукнув Вест.
— Що трапилося? — розлючено перепитав Трент. — Я скажу тобі, що трапилося. Я щойно отримав наказ міністра просто зараз піти і як земляк і художник підтвердити особистість підлого злодія та німецького шпигуна!
— Не йди, — порадив Феловбі.
— Якщо я не піду, вони одразу ж його розстріляють.
— Ну і нехай, — сердито пробурчав Торн.
— Друзі, ви хоч знаєте, про кого мова?
— Гартман! — припустив Вест.
Обличчя Сильвії стало мертвотно-блідим. Оділь одразу ж обійняла її за талію, підвела до стільця та допомогла сісти, зауваживши:
— Сильвії стало зле, тут так душно. Хто-небудь, принесіть води.
Трент одразу ж вийшов і повернувся зі склянкою води.
Сильвія розплющила очі, підвелась і пішла до спальні, у супроводі Марі Ґеналек і Трента. Це був очевидний сигнал розходитись, тож усі потиснули Трентові руку, побажали Сильвії добряче виспатись і забути про той прикрий інцидент. Коли Марі Ґеналек прощалася з ним, вона уникала дивитися Джекові в очі, проте той сердечно подякував їй за допомогу.
— Якщо потрібна моя допомога, можеш на неї розраховувати, Джеку, — сказав Вест, затримавшись, а потім поспішив униз сходами, аби наздогнати інших.
Трент сперся на поруччя, слухаючи їхні кроки та балаканину. Потім унизу грюкнули двері. У будинку запала тиша. Вагаючись, він вдивлявся у темряву, покусуючи губи. Потім, усе ще сповнений сумнівів — мабуть, я збожеволів! — Трент запалив свічку і зайшов до спальні. Сильвія лежала у ліжку. Він схилився над нею, ніжно відводячи з лоба її хвилясте волосся.
— Тобі вже ліпше, кохана?
Вона мовчки поглянула йому в очі. Від того, що він прочитав у її погляді, його охопило нервове тремтіння. Він сів на стілець, затуливши обличчя долонями. Врешті-решт вона заговорила дивним, геть незвичним для неї голосом, якого він ніколи не чув раніше. Трент опустив руки і слухав, непорушно застигнувши.
— Джеку, це все ж таки сталося. Я боялася цього, тремтіла від страху… О, як часто я прокидалась серед ночі з важким серцем і молилась, аби мені померти, перш ніж ти про все дізнаєшся!.. Бо я кохаю тебе, Джеку, і якщо ти підеш, я не зможу жити далі. Я обманула тебе. Це сталося ще до того, як ми зустрілись, але з того самого дня, коли ти побачив мене у сльозах у Люксембурзі[103] й заговорив до мене, Джеку, я була вірною тобі в усіх своїх думках і вчинках. Я закохалася у тебе з першого погляду і не сміла сказати тобі про це, боячись, що ти підеш геть. Відтоді моя любов до тебе лише міцнішала і… О, як я страждала! Страждала і не сміла тобі сказати. А тепер, коли ти знаєш усе, крім найгіршого… Нащо мені хвилюватися через нього зараз? Він був жорстоким, ох, яким він був жорстоким…