Вона сховала у долонях своє обличчя.
— Мені розповідати далі? Чи можу я розповісти тобі?.. О, Джеку, ти навіть не уявляєш…
Він не поворухнувся, втупившись невидющим поглядом у порожнечу.
— Я… я була надто молода, я нічого ще не знала, а він… він казав, що кохає мене…
Трент різко підвівся і вдарив по свічці стиснутим кулаком. Кімнату огорнула темрява.
Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили першу. Сильвія з гарячковою квапливістю продовжувала розповідати:
— Я маю тобі все розповісти! Коли ти освідчився мені у коханні, ти не запитував мене ні про що, але тоді, вже тоді було надто пізно. Інше життя прив’язує мене до нього, воно завжди стоятиме між нами з тобою! Бо є інший, прив’язаний до нього, і він невинний. Він не може загинути — вони не повинні його застрелити, заради того іншого!
Трент нерухомо сидів, але його розум працював з неймовірною швидкістю.
Сильвія, мила Сильвія, з якою він провів роки свого студентського життя, яка ділила з ним тягар похмурих днів облоги без жодних нарікань, ця худенька дівчина з блакитними очами, якою він так захоплювався, яку він дражнив чи пестив, відповідно до настрою, яка іноді так зворушувала його своєю палкою відданістю… Чи та ж сама Сильвія плакала тепер у темряві?
Він стиснув зуби. «Хай він помре! Хай він помре!» — але ж, заради Сильвії, заради іншого… Так, він піде, він має піти, він чітко усвідомлював свій обов’язок. Проте Сильвія… Він уже не зможе бути тим, ким був для неї раніше. Якийсь неясний жах охопив його, однак все вже було сказано. Тремтячи всім тілом, він запалив свічку.
Вона лежала на ліжку, хвилясте волосся спадало їй на обличчя, тендітні білі руки притиснуті до грудей.
Він не міг її покинути. Він не міг лишитися з нею. Джек ніколи раніше не усвідомлював, наскільки кохає її. Вона була для нього вірним другом і доброю жінкою, проте… О, тепер він кохав її всім серцем і душею, збагнувши це, коли стало вже надто пізно. Надто пізно? Чому? Джек задумався про іншого, який прив’язував, назавжди поєднував її з людиною, чиє життя тепер було під загрозою. Вилаявшись, він кинувся до дверей, але вони не піддались — чи він штовхнув їх не в той бік?.. Тоді чоловік упав на коліна біля ліжка. Він зрозумів, що не посміє покинути найдорожче, що було в його житті.
О четвертій ранку він вийшов з в’язниці для засуджених разом з очільником американського представництва. Біля карети американського дипломата, що стояла навпроти, зібралася купка людей. Коні били копитами зледенілу дорогу, на передку сидів візник, скрутившись від холоду і кутаючись у якесь хутро. Савтварк допоміг секретареві дипломатичної місії піднятись у карету, а потім потиснув руку Трентові, подякувавши за допомогу.
— Як зауважив той негідник, — мовив він, — ваші свідчення були гіршими за копняка, але вони врятували його шкуру, принаймні наразі, та запобігли ускладненням.
Дипломат позіхнув:
— Свою частину роботи ми виконали. Хай тепер доводять, що він шпигун, а ми вмиваємо руки. Піднімайтеся, капітане! І ви з нами, Тренте!
— Мені треба перемовитися з капітаном Савтварком. Я не затримаю його надовго, — поспішно сказав Трент, а потім понизив голос:
— Савтварку, допоможіть тепер мені. Ви чули історію того покидька. Ви знаєте, що… що у нього вдома є дитина. Заберіть її звідти і привезіть до мене. Якщо його розстріляють, я подбаю про неї.
— Розумію, — серйозно відповів капітан.
— Зробите це просто зараз?
— Просто зараз, — повторив той.
Їхні руки зустрілись у теплому рукостисканні, а потім капітан Савтварк піднявся в карету і знаком запросив Трента всередину. Той похитав головою і попрощався з ними. Екіпаж поїхав геть.
Він поглядом провів карету до рогу вулиці, а далі покрокував був до свого кварталу, проте за кілька кроків завагався, зупинився і зрештою вирушив у зворотному напрямку. Щось викликало в нього відразу — можливо, образ в’язня, з яким він нещодавно зустрівся. Йому хотілося залишитись наодинці зі своїми думками, аби зібрати їх докупи. Вечірні події неймовірно вразили його, але він зможе через це переступити, забути про все, розвіяти спогади і повернутися до Сильвії. Він ішов швидко, і згодом сумні думки почали відступати, але щойно він, задихавшись, спинився під Тріумфальною аркою, розуміння нестерпності становища, в якому він опинився, гіркота всіх змарнованих років життя раптово впали на нього і накрили, немов пеленою. Перед його очима постало спотворене гримасою жаху обличчя в’язня.