З тугою на серці він блукав туди-сюди під величною аркою у даремних спробах поладнати із власною свідомістю. Вдивляючись у гранітні плити, він читав назви битв та імена героїв, яких тут поховано, але його всюди переслідувало бліде обличчя Гартмана, скалячи від жаху зуби. Та чи був то жах? А може, тріумф? Від цієї думки він завмер, наче людина, що відчула лезо ножа на своїй горлянці. Трент розлючено обійшов навколо площі, а потім знову повернув назад, намагаючись втихомирити своє страждання.
Попри холод, його щоки палали від обурення і сорому. Сором? Чому? Може тому, що він одружився з дівчиною, яка випадково стала матір’ю? Чи кохав він її? Чи було паскудне богемне існування кінцевою метою його життя? Він заглянув усередину свого серця і побачив там лиху історію — історію прихованого минулого. Кров прилила до обличчя, тупий біль розривав голову, а серце вибивало ритм історії його майбутнього. Історії сорому та ганьби.
Немов прокинувшись з летаргії, яка майже заспокоїла гіркі думки, він підвів голову й роззирнувся навкруги. Туман швидко поглинав вулиці, стискаючи арку у своїх міцних обіймах. Йому треба йти додому. Страх залишитись на самоті охопив Трента. Але він був не сам. Примари наповнили туман. Вони рухались усюди навколо нього; пливучи під аркою, вони залишали по собі сліди й розчинялися, поки інші поставали з туману, проносили своє минуле та зникали у сірій безвісті. Він був не сам, вони юрмилися навколо нього, торкались його, роїлися спереду й позаду, штовхали його, хапали та волокли за собою крізь туман. Примари рухались униз темною вулицею, білими доріжками та алеями, їхні голоси були неясними та химерними, наче морок, з якого вони вийшли. Аж ось попереду виріс насип з каменю і землі, схований за масивними залізними ґратами. Все повільніше текли вони, пліч-о-пліч, рука в руку. Потім увесь рух завмер. Раптовий подув вітру сколихнув туман. Предмети окреслилися виразніше. Бліда тінь розповзалася над видноколом, торкалась дощових хмар і вибивала тьмяні іскри з тисяч багнетів. Багнети були повсюди: вони шматували туман або пливли під ним сталевими річками. Високо на стіні з каменю і землі проступила величезна гармата, а довкола неї копошилися неясні силуети. Під ними струменів широкий потік солдатів, що проривались крізь залізні ґрати надвір, до тінистих рівнин. Світлішало. Обличчя вояків ставали чіткішими. Одне з них він навіть упізнав.
— Агов, Філіпе!
Чоловік обернувся.
— Для мене лишилось місце? — прокричав Трент, але той лише помахав на прощання рукою і зник разом з рештою. Тепер повз Джека марширувала кавалерія, ескадрон за ескадроном зникаючи в темряві. Потім гармати, за ними — польовий госпіталь, далі знову нескінченні багнети. А ось проскакав кірасир верхи на змиленому коні, а попереду серед кількох кінних офіцерів він побачив генерала. Комір доломана[104] з каракулевого хутра прикривав його знекровлене обличчя.
Навколо ридали жінки. Одна з них намагалася запхати чорний буханець до рюкзака солдата. Той спробував допомогти їй, але рюкзак був зав’язаний, а гвинтівка заважала йому, тож Трент потримав зброю, поки жінка розстібнула рюкзак і сховала туди хлібину, після чого знову вдарилась у сльози. Гвинтівка виявилась не надто важкою і доволі зручною. А чи гострий той багнет? Трент перевірив на дотик. Раптом його охопило сильне, непереборне бажання…
— Chouette! — вигукнув безпритульник, визирнувши з-за ґратів. — Encore toi mon vieux[105]?
Трент подивився у той бік. Вбивця щурів сміявся йому в обличчя. Проте коли солдат забрав у нього гвинтівку та, подякувавши, побіг наздогнати свій батальйон, хлопчак пірнув у юрбу біля ґрат, тільки його й бачили.
— Відходите? — запитав Трент у вояка, що перев’язував біля канави ногу.
— Еге ж.
Раптом якесь дівчисько схопило його за руку і завело до кафе, що стояло навпроти воріт. Кімната була переповнена солдатами: хтось сидів на підлозі, блідий та мовчазний, інші поранені стогнали від болю. У спертому задушливому повітрі було важко дихати.