— Вибирай, — сказала дівчинка, — їм це вже не знадобиться!
Серед купи речей на підлозі він знайшов шинель із каптуром і кепі. Вона допомогла йому стягнути пряжкою рюкзак, прикріпити до пояса патронташ і показала, як заряджати гвинтівку, тримаючи її на колінах. Він подякував. Дівчинка підвелася на ноги.
— Ви чужинець!
— Американець, — пояснив той, крокуючи до дверей, але дівчисько загородило йому дорогу.
— Я бретонка. Мій батько нагорі керує гарматою. Якщо ви шпигун, він вас пристрелить.
Вони мовчки вдивлялися одне в одного, а потім Трент нахилився й поцілував дівчинку в лоба.
— Молися за Францію, дитино, — пробурмотів він.
— За Францію і за вас, месьє, — відповіла вона з блідою усмішкою.
Він пробіг вулицею, проминувши ворота. Опинившись ззовні, Джек долучився до строю і проштовхнувся до дороги. До нього підійшов капрал, поглянув на нього і покликав офіцера.
— Тобі до шістдесятої, — крикнув капрал, звірившись з номером на його кепі.
— Нам не потрібні вільні стрільці[106], — додав офіцер, помітивши Трентові чорні штани.
— Я хотів би стати добровольцем замість товариша, — пояснив Трент. Офіцер ляснув його по плечу і пішов далі.
Ніхто не звертав на нього особливої уваги, тільки кілька бійців кинули погляд на його штани. Дорога, вкрита розталлю і багнюкою, була поорана колесами й копитами. Солдат попереду вивихнув ногу, потрапивши нею у заледенілу вибоїну, і тепер зі стогоном намагався видертися на вершину насипу. Рівнина обабіч дороги була сіра від талого снігу. То тут, то там за зруйнованими парканами ховалися фургони, з яких звисали білі прапори з червоним хрестом. Іноді за кучера був священик у вицвілому капелюсі, іноді скалічений містянин. Одного разу вони минули фургон, яким правила сестра милосердя[107]. Порожні мовчазні будинки з великими пробоїнами у стінах тіснилися обабіч дороги. Що далі входили вони у небезпечну зону, то менше слідів людського перебування траплялося на їхньому шляху.
Протягом походу Трента неабияк дратував чоловік позаду, що постійно наступав йому на п’яти. Вважаючи, що той робив це навмисно, Трент розвернувся, аби вилаяти свого супутника, і побачив знайомого студента академії красних мистецтв. Трент витріщився на нього.
— Я думав, ти у шпиталі!
Той хитнув головою, вказуючи на перев’язану щелепу.
— Ага, бачу, ти не можеш говорити. Я можу тобі чимось допомогти?
Поранений засунув руку до рюкзака і простягнув йому чорний буханець.
— Через зламану щелепу він не годен їсти. Він хоче, аби ти пережовував для нього хліб, — пояснив солдат, що крокував поряд.
Трент узяв хліб та, пережовуючи його шматок за шматком, повертав їжу травмованому чоловікові.
Час від часу кінні санітари проривалися вперед, розбризкуючи навколо себе багнюку. Було дуже холодно. Мовчазну процесію, що простувала мокрими лугами, вкрив туман. Коли вони піднялися на залізничний насип, їм стрілась інша колона, що рухалася паралельно з ними. Трент спостерігав за похмурими лавами, то чіткими, то розпливчастими, то геть зниклими у тумані. Одного разу вони взагалі зникли з його очей. Джек помітив, знову розшукавши їх поглядом, що тонка лінія, яка розділяла фланги, розширилась усередині та раптом змістилась на захід. Тієї самої миті туман попереду вибухнув глухим тріском. Строї почали ламатися, вояки розбігатися зі своїх колон — хто на захід, хто на схід, а тріскотіння все наростало. Повз них на повному скаку промчала батарея, тож Трент зі своїми товаришами відійшов убік, аби пропустити кінних. Кавалерія дала бій на правому фланзі батальйону. Щойно перший постріл з рушниці розітнув мовчазний туман, гармата з укріплення відповіла йому могутнім гуркотом. Офіцер проскакав повз, вигукуючи наказ, якого Трент не зміг розібрати. Проте він побачив, як шеренги солдатів попереду об’єдналися з його строєм і зникли у мороці. Інші офіцери під’їжджали до них і зі спини коней вигукували команди просто в туман. Тріскотіння попереду перетворилося на суцільний безперервний гуркіт.
Монотонне очікування виснажувало. Трент знову розжував трохи хліба для бійця позаду, що намагався проковтнути їжу. Зрештою, той знаком дозволив Джеку з’їсти решту самому. Капрал запропонував йому трохи бренді. Він випив, а коли обернувся, аби повернути флягу, то побачив, що капрал лежить мертвий на землі. Солдат поряд з ним знизав плечима й відкрив було рота, як щось вдарило його, і він скотився у канаву. Цієї хвилини кінь одного з офіцерів швидким галопом промчав назад до батальйону, шалено вицокуючи копитами. Він розтоптав одного чоловіка, іншого вдарив ногами у груди й відкинув геть. Офіцер ударив шпорами коня і врешті-решт зумів повернути тремтячу тварину у бік фронту. Здавалося, звуки бою наближалися. Штабний офіцер, що повільно басував туди-сюди перед батальйоном, раптово сіпнувся у сідлі й припав до конячої гриви. Його нога, з якої цебеніла кров, теліпалася у стремені. З туману вискочили вояки. Дороги, поля, канави — все було вкрито ними; хтось падав мертвий, хтось продовжував бігти. Вершники, що носились у мороці, здавалися Трентові примарами. Солдат за його спиною вилаявся: він теж побачив кінних і розпізнав у них уланів. Проте їхній батальйон і далі стояв без дії, а туман знову вкрив рівнину.
106
Вільні стрільці, або франтірери — нерегулярна піхота у Франції 15–19 ст. Відзначились активними партизанськими діями під час франко-прусської війни.
107
Сестри милосердя — католицька жіноча конгрегація, також відомі як дочки милосердя. Її учасниці з 1656 року і до сьогодні на волонтерських засадах надають медичну допомогу пораненим на фронті.