— П. Ґріні Дасенбері, священик, Фейрбіч, Нью-Джерсі. Репутацію зіпсовано на Бовері[6]. Відновити якомога швидше. Винагорода: сто доларів. — Він відкашлявся. — Звернувся шостого квітня.
— Отже, у вас немає проблем з грошима, містере Вайлд, — підсумував я.
— Послухайте… — він знову зайшовся кашлем. — Місіс К. Гамільтон-Честер, Честер-Парк, Нью-Йорк. Звернулася сьомого квітня. Репутацію зіпсовано у Дьєппі[7], Франція. Відновити до першого жовтня. Винагорода: п’ятсот доларів. Примітка: К. Гамільтон-Честер, капітан корабля «Лавина», повернеться додому з плавання першого жовтня.
— Що ж, відновлення репутацій приносить Вам чималий прибуток.
Погляд його безбарвних очей зустрівся з моїм.
— Я лише хотів довести вам, що мав рацію. Ви казали: тому, хто відновлює репутації, неможливо досягти успіху. Казали, що навіть якщо мені пощастить у кількох випадках, витрати перевищать прибуток. Сьогодні під моєю орудою працює п’ятсот людей. Їм мало платять, але вони працюють завзято. Можливо, через свій страх. Ці люди можуть злитися з тінню, стати частиною будь-якого прошарку суспільства; на деяких з них тримаються величні соціальні храми, хтось є важливою фігурою фінансового світу, інші мають беззаперечну владу у сфері мистецтв. Я обираю собі працівників у вільний час серед тих, хто відгукнувся на моє оголошення. Знаєте, це доволі проста річ. Усі вони — боягузи. Я міг би збільшити кількість працівників утричі протягом двох тижнів, якби захотів. Тож, бачте, я тримаю всіх, хто впливає на репутацію містян, у своїх руках.
— Вони можуть зрадити вас, — зауважив я.
Він потягнувся за своїми штучними вухами та закріпив ці воскові замінники дротом.
— Не думаю, — пробурмотів містер Вайлд. — Мені нечасто доводиться їх карати. Крім того, їх цілком влаштовує зарплатня.
— І все ж, якщо доводиться карати, як саме ви це робите? — допитувався я.
На обличчя мого співрозмовника було страшно поглянути. Його очі перетворилися на зловісні ліхтарики.
— Я запрошую їх на співбесіду, — м’яко промовив він.
Раптом нашу розмову перервав стукіт у двері. Обличчя хазяїна знову набуло звичного виразу.
— Хто там?
— Містер Стейлет, — почулось у відповідь.
— Приходьте завтра, містере Стейлет, — гукнув містер Вайлд.
— Ніяк не зможу… — почав був непроханий гість, але різкий уривистий крик містера Вайлда змусив того замовкнути:
— Приходьте завтра, містере Стейлет!
Ми почули, як він поспіхом відійшов від дверей і спустився сходами вниз.
— Хто то був?
— Арнольд Стейлет, власник і головний редактор «Нью-Йорк Дейлі[8]». Тієї самої «Нью-Йорк Дейлі», — він побарабанив пальцями по обкладинці своєї книги і додав:
— Йому я плачу дуже мало, але він має це за добру угоду.
— Арнольд Стейлет!.. — промовив я у захваті.
— Ага, — гордівливо кашлянувши, підтвердив містер Вайлд.
Поки ми розмовляли, у кімнату непомітно пробралася кішка. Вона вмостилася на підлозі навпроти свого хазяїна, поглянула на нього та якось непевно, ніби вагаючись, загарчала. Він одразу ж підвівся з крісла, сів навпочіпки біля тварини, взяв її на руки і почав гладити здоровою рукою. Кішка одразу перестала гарчати й почала гучно муркотіти, і що довше її пестили, то гучнішим ставало муркотіння.
— Де записи? — спитав я. Містер Вайлд мовчки вказав на стіл, і я звичним рухом (мабуть, уже всоте) взяв рукопис під назвою:
«ІМПЕРСЬКА ДИНАСТІЯ АМЕРИКИ»
Одну за одною я проглядав зачитані мною ж сторінки, хоча і знав їх зміст напам’ять, від початку: «Коли із Каркози Гаяди, Гастур і Альдебаран» і до кінцевих рядків: «Кастейн, Луїс де Кальвадос, народився 19 грудня 1877 року». Я читав це у несамовитому захопленні, іноді цитуючи вголос і особливо виділяючи епізод з «Гільдред де Кальвадос, єдиний син Гільдреда Кастейна й Едіти Ландес Кастейн, перший спадкоємець…», і так далі.
Щойно я дочитав, містер Вайлд кивнув і знову зайшовся кашлем.
— До речі, про ваші законні претензії… Як там справи у Констанції з Луїсом?
— Вона його кохає, — просто відповів я.
Кішка, що досі спокійно лежала на хазяїнових колінах, раптово повернулась і вдарила його лапою в очі. Містер Вайлд скинув тварину на підлогу, а сам умостився у безпечному кріслі навпроти мене.