Кліфорд одразу ж відчинив. Дівчина увійшла. Служник вклонився їй та зі словами «Дзвоніть у дзвоник за першої ж потреби, месьє» зник. Кліфорд допоміг Валентині зняти піджак, підхопив її шляпку та парасольку. Сівши за маленький столик навпроти нього, вона усміхнулась і нахилилась до юнака, спершись на лікті.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
— Чекаю, — мовив той у відповідь, з обожнюванням дивлячись на неї.
Вона обернулась, аби поглянути на себе у дзеркало. Великі блакитні очі, хвилясте волосся, прямий ніс та рожеві губи на секунду відбились у дзеркалі, а потім його глибини відобразили її тонку шию та струнку спину.
— Отак я і повернулася спиною до суєти, — сказала вона, знову нахилившись уперед. — Так що ти тут робиш?
— Чекаю на тебе, — повторив Кліфорд схвильованим голосом.
— І на Цецилію.
— Валентино, не починай…
— Ти знаєш, — спокійно промовила вона, — що мені не подобається твоя поведінка?
Аби приховати своє збентеження, він дзвоником викликав Юджина. Їм подали раковий суп і вино «Помері». Страви звично змінювали одна одну, допоки Юджин не приніс кави, а на столі не лишилось нічого, окрім невеличкої сріблястої лампи.
— Валентино, — мовив Кліфорд, отримавши від дівчини дозвіл запалити. — Куди сьогодні підемо — до «Водевілю» чи до «Ельдорадо»? Або туди й туди? Чи, може, хочеш до «Нового Цирку», чи…
— Ми лишимося тут.
— Ну, — протягнув він, — боюсь, що не зможу тебе розважити…
— О, ти кумедніший за «Ельдорадо».
— Послухай, Валентино, не знущайся з мене. Ти завше так робиш, а… Ну, знаєш… Як то кажуть, сміх убиває…
— Убиває що?
— Е… ну… кохання й взагалі…
Вона розсміялася і сміялася доти, доки сльози не виступили на її очах.
— Ах! — вигукнула вона. — Тоді воно загинуло!
Кліфорд дивився на неї з усе більшим занепокоєнням.
— Ти знаєш, навіщо я прийшла? — спитала дівчина.
— Ні, — зніяковіло відповів він, — не знаю.
— Скільки ти вже кохаєшся зі мною?
— Думаю, — чомусь перелякано відповів він, — десь протягом року.
— Протягом року. Ти не втомився?
Він промовчав.
— Хіба ти не знаєш, що занадто мені подобаєшся, аби… аби я будь-коли у тебе закохалася? Хіба ти не знаєш, що ми занадто добрі товариші, занадто давні друзі для цього? Хіба ми не… Думаєш, я не знаю твоєї історії, месьє Кліфорде?
— Не будь… не треба цього сарказму, — заблагав він. — Не будь такою злою до мене, Валентино.
— Навпаки, я дуже добра до тебе. До тебе і до Цецилії.
— Цецилія втомилася від мене.
— Сподіваюся, що так, — мовила дівчина, — бо вона заслуговує на кращу долю. До речі, тобі відома твоя репутація у Латинському кварталі? Тебе мають за зрадливого, непостійного і безнадійного парубка, не серйознішого за комара у літню ніч. Бідолашна Цецилія!
Кліфорд виглядав настільки жалюгідним, що вона дещо пом’якшила свій тон.
— Ти подобаєшся мені. І сам це знаєш. Усі навколо знають. Просто ти поводишся, наче розпещене дитя. Тобі усе дозволено, ніхто не чинить тобі жодних перешкод, будь-хто може стати жертвою твоєї примхи.
— Примхи! — вигукнув він. — Заради Юпітера, якщо дівчата з Латинського кварталу не примхливі…
— Це не твоя справа! Тобі останньому з усіх чоловіків судити про це! Чому ти сьогодні тут? О, — вигукнула вона, — я скажу тобі чому! Месьє отримує невеличку записку та надсилає невеличку відповідь. Він одягається у позичене крадькома вбрання…
— Це не так… — промовив почервонілий Кліфорд.
— Це так, і це цілком у твоєму стилі, — заперечила вона зі слабкою посмішкою. Потім вона продовжила вже спокійніше: — Я залежу від тебе, але знаю, що залежу від свого друга. Я прийшла, аби зізнатись тобі у цьому, тому що мені треба попросити тебе про одну… одну послугу.
Кліфорд підвів на неї очі, проте промовчав.
— Я у великому розпачі. Річ у месьє Гастінґсові.
— Ну? — дещо здивовано спитав Кліфорд.
— Я хочу попросити… — тихо промовила дівчина, — я хочу попросити тебе… у разі якщо тобі доведеться говорити з ним про мене… не казати…
— Я не розмовлятиму з ним про тебе, — спокійно відповів той.
— Ти… ти можеш завадити іншим робити це?
— Так, якщо буду присутнім під час розмови. Чи можу я поцікавитися причиною?