— Я ніколи не торкнуся черв’яка, — заявила Цецилія, здригнувшись.
Жаклін з Колеттою підтримали її, а Гастінґс люб’язно запропонував свої послуги у насаджуванні наживки та зніманні риби з гачка. Проте Цецилія, неймовірно захоплена яскравими ілюстраціями наживки з Кліфордової книжки, вирішила взяти у нього кілька приватних уроків з цього мистецтва. І вони вирушили вгору за течією річки.
Еліот запитально поглянув на Колетту.
— Я надаю перевагу пічкурам, — сказала дівчина, — а ви з месьє Роденом можете піти, якщо забажаєте. Чи не так, Жаклін?
— Звісно, — згодилася Жаклін.
Вагаючись, Еліот перевірив свій спінінг.
— У тебе котушка не з того боку, — помітив Роден.
Здригнувшись, Еліот поглянув на Колетту.
— Я… я тут вирішив… е… не закидати поки що спінінга, — почав він. — Цецилія лишила свою тростинку…
— Не називай її тростинкою, — зауважив Роден.
— Добре, лишила вудку, — продовжив Еліот і вирушив був за дівчатами, але його рішуче зупинив Роден.
— Навіть не думай! Що ти за чоловік, якщо волієш рибалити на вудку, маючи в руках спінінг! Ходімо!
Там, де неширока і спокійна Епт впадає у Сену, трав’янистий берег ховається у тіні дерев. Вибравши собі тут місце, Колетта й Жаклін ловили пічкурів, базікали і сміялися, спостерігаючи за яскраво-червоними поплавцями, поки Гастінґс з капелюхом, насунутим на очі, лежав на м’якому моху, дослуховуючись до їхніх м’яких приглушених голосів. Коли радісний жіночий скрик сигналізував про улов, він підводився й обережно знімав з гачка маленького обуреного пічкура. Промені сонця пробивалися крізь густолисті хащі, в яких виспівували лісові птахи. Сороки у бездоганному чорно-білому вбранні стрекотіли неподалік, стрибаючи по землі та смикаючи хвостом. Блакитно-білі сойки з рожевими грудками лементували у кронах дерев. Сокіл, що низько летів над полями дозріваючої пшениці, здійняв у повітря зграйки польових птахів.
Мартин впав у воду, наче невагоме перо. Повітря було чисте й застигле. Жодний листочок не ворушився. З далекої ферми долинали ледь чутний крик півня та гавкіт собаки. Час від часу пропливали буксири з великими димовими трубами, штовхаючи вгору річкою баржі, або ж човен під вітрилом спускався вниз за течією до сплячого Руана.
У повітрі висів ледь чутний запах свіжої землі та води. У сонячному промінні над травою танцювали метелики з помаранчевими крилами, інші, ясно-жовтого кольору, мерехтіли серед вкритих мохом дерев.
Гастінґс думав про Валентину. Була друга година пополудні, коли Еліот повернувся та, чесно визнавши свою втечу від Родена, сів біля Колетти й приготувався із задоволенням подрімати.
— А де твій улов? — обурено спитала Колетта.
— Плаває десь у річці, — пробурмотів Еліот і швидко заснув.
Невдовзі повернувся і Роден. Кинувши зневажливий погляд на сплячого, він продемонстрував трьох темно-рожевих форелей.
— І ось нарешті, — ліниво протягнув Гастінґс, — настав кінець праведному труду — убивству цих невинних чудових рибок.
Роден нічого не відповів на цю ремарку. Колетта спіймала ще одного пічкура й розбудила Еліота, який запротестував і роззирнувся навколо у пошуках кошиків з ланчем. Тут повернулися Кліфорд з Цецилією, які теж вимагали негайно підживитися. Спідниця Цецилії намокла, рукавички порвалися, проте сама вона випромінювала радість, а Кліфорд приволік здоровенну двофунтову[128] форель і стояв, очікуючи на оплески.
— Скажи-но мені, будь ласка, як тобі вдалося її впіймати? — запитав Еліот.
Цецилія, сповнена захвату, хоч і в мокрому одязі, детально розповіла про битву з рибиною, а Кліфорд вихвалював її здібності до насаджування наживки. На доказ він витягнув з кошика мертвого головня; за його словами, головню просто не пощастило виявитись не фореллю.
Усі з величезним апетитом з’їли припасений ланч. Гастінґса назвали «чарівним». Юнакові надзвичайно сподобався той день. Щоправда, йому здалося, наче залицяння у Франції заходить набагато далі, ніж у Мільбруку або Коннектикуті. Він подумав, що Цецилії не слід було так відверто захоплюватись Кліфордом, що Жаклін мала б сидіти трохи далі від Родена і що Колетта могла б бодай на мить відвести погляд від обличчя Еліота. Втім, Гастінґс насолоджувався усім цим — окрім тих моментів, коли думками повертався до Валентини, усвідомлюючи, наскільки далеко він зараз від неї. Щоправда, Ля Роше був не далі як за півтори години шляху від Парижа. Правда й те, що хлопець відчув справжнє щастя, коли о восьмій годині вечора потяг прибув на станцію Святого Лазаря в Парижі. Він знову в одному місті з Валентиною! Його серце несамовито закалатало.