— На добраніч! — проказали супутники, прощаючись з Гастінґсом. — Приєднуйся до нас наступного разу!
Він пообіцяв і провів їх поглядом. Пара за парою зникали вони у місті, що темніло під згасаючим сонцем. Юнак, замислившись, простояв так дуже довго, а коли нарешті отямився, величезний бульвар уже сяяв у світлі газових ліхтарів, що здалеку скидалися на маленькі місяці.
Коли він прокинувся наступного ранку, його перша думка була про Валентину, і серце знову почало радісно стугоніти в грудях.
Сонце вже забарвило башти Нотр-Дама у золото. На вулиці лунав стукіт робітничих чобіт, на мигдалевому дереві поблизу дороги несамовитими трелями заходився дрізд.
Гастінґс мав намір розбудити Кліфорда для вранішньої прогулянки околицями, сподіваючись опісля заманити цього джентльмена до американської церкви — заради спасіння його власної душі. Косоокий Альфред замітав асфальтову доріжку, що вела до студії.
— Месьє Еліот? — перепитав той, почувши Гастінґсове запитання. — Je ne sais pas[129].
— А месьє Кліфорд? — спитав здивований Гастінґс.
— Месьє Кліфорд, — іронічно відповів консьєрж, — буде радий вас бачити. Він рано повернувся додому — по суті, щойно прийшов.
Поки Гастінґс вагався, стоячи перед входом, консьєрж встиг проголосити хвалебну промову людям, що ніколи не гуляють всеньку ніч, а потім удосвіта не гупають у двері, коли навіть жандарм дозволяє собі заснути. Він також красномовно висловився щодо всіх приваб стриманості, зачерпнувши води із дворового фонтана, аби хлюпнути на доріжку.
— Думаю, я не заходитиму, — вирішив зрештою Гастінґс.
— Даруйте, месьє, — пробурчав консьєрж, — але, можливо, вам краще побачитися з месьє Кліфордом. Можливо, йому необхідна допомога. Мене він проганяє, жбурляючись щітками для волосся та черевиками. Диво, якщо він ще не підпалив там щось своєю свічкою.
Гастінґс повагався ще якусь мить, а потім, попри небажання займатись такими справами, повільно попрямував до студії доріжкою через внутрішній сад. Постукав у двері. Цілковита тиша. Знову постукав. Цього разу щось зі стукотом гупнуло у двері з другого боку.
— Це, — пояснив консьєрж, — черевик.
Він відімкнув двері своїм ключем і впустив Гастінґса до помешкання. Кліфорд, одягнений у пом’яте вечірнє вбрання, сидів на килимі посеред кімнати. У руці він тримав черевика і не здивувався Гастінґсовій появі.
— Доброго ранку! Ти користуєшся милом «Пірз[130]»? — вигукнув він, непевно змахнувши рукою та подарувавши співрозмовникові ще непевнішу посмішку. Гастінґсове серце стиснулось.
— Заради всього святого, Кліфорде, лягай у ліжко! — спробував він напоумити хлопця.
— І не подумаю, допоки цей… цей Альфред не просуне сюди свою кошлату голову і не отримає по ній черевиком.
Гастінґс задув свічку, підняв капелюха й ціпок Кліфорда та сказав тоном, якого сам від себе не чекав:
— Кліфорде, це жахливо… Ніколи б не подумав, що ти здатний на такі речі.
— Що ж, я здатний, — ствердив Кліфорд.
— Де Еліот?
— Старий, — плаксивим голосом відповів Кліфорд, — провидіння, що… е-е… годує горобців та оцих всіх… ну… воно наглядає за… за захмелілими подорожніми[131]…
— Де Еліот?
Але Кліфорд лише хитнув головою та відмахнувся.
— Він десь там, на вулиці.
Раптом відчувши непереборну потребу побачити свого давнього друга, він гучно покликав того на ймення. Вражений до глибини душі, Гастінґс мовчки сів на канапу. Змахнувши кілька гарячих сльозинок, Кліфорд просвітлів на обличчі й дуже обережно підвівся.
— Старий, — запитав він, — хочеш побачити… е-е… диво? То дивись. Я покажу.
Він завмер, тремтячи від нетерпіння.
— Отже, диво! — повторив він.
Гастінґс здогадувався, що той мав на увазі диво свого балансування у такому стані, тож не сказав нічого.
— Я йду до ліжка! — проголосив він. — Бідний Кліфорд йде до ліжка… Оце і є диво.
Йому вдалося правильно розрахувати відстань і втримати рівновагу, аби й справді там опинитися. Це викликало б вибух оплесків та захоплені вигуки Еліота, якби він був тут, щоб допомогти своєму другові en connoisseur[132]. Проте його тут не було. Він ще не дійшов до студії. Проте був уже на шляху туди. Еліот усміхнувся Гастінґсові, який через півгодини знайшов його на лавці у Люксембурзькому саду. Він дав розбудити себе, обтрусити від бруду і провести до воріт. Діставшись до них, Еліот відмовився від подальшої допомоги та, поблажливо кивнувши Гастінґсу, взяв відносно прямий курс на вулицю Ваве.