— Єдиною думкою… — почав було він.
— Абсурд! — вигукнула вона, почервонівши. — Я думаю про те, що скуштувала б ще круасана.
— Я теж, — тріумфуючи відповів він. — Що лише доводить мою думку.
Потім почалася суперечка: вона звинувачувала його в тому, що він поводиться, наче дитина, а він, заперечуючи це, наводив контраргументи. Це тривало доти, доки мадемуазель Мерфі не розсміялася від замилування й останній круасан не було з’їдено на знак примирення. Вони підвелися, Валентина взяла Гастінґса за руку. Мерфі, прощаючись з ними, побажала їм усіляких гараздів і спостерігала, як вони зупинили кеб, що проїжджав повз, та поїхали геть.
— Dieu! Qu’il est beau[134], — зітхнула вона за мить. — Не знаю, чи одружаться вони. Ма foi ils ont bien l’air[135].
Екіпаж промчав вулицею Медичі, звернув на вулицю Вожирар, проїхав до перехрестя з вулицею Рене та, перетнувши гамірливий проїзд, зупинився поблизу вокзалу Монпарнас. Вони якраз встигали на потяг, тож побігли вгору сходами та вскочили до вагона тієї миті, коли під арками вокзалу пролунало останнє попередження про відправлення поїзда. Станційний службовець зачинив двері їхнього вагона, й локомотив, засвистівши, рушив з місця. Довжезний потяг від’їжджав від станції, набираючи швидкість, і нарешті вирвався на ранкове сонце. З відчиненого вікна їм в обличчя віяв літній вітер, куйовдячи волосся дівчини.
— Усе купе наше, — сказав Гастінґс.
Вона сиділа біля вікна. Її широко розплющені очі сяяли, губи ледь-ледь розтулилися. Вітер здув з неї капелюшка, напнувши стрічку на підборідді. Швидким порухом вона розв’язала стрічку та, витягнувши з капелюшка шпильку, поклала його на сидіння навпроти. Потяг мчав уперед.
Щоки дівчини порожевіли. З кожним подмухом вітру її груди високо здіймалися. Дерева, будинки, пасовища летіли повз них, розділені вервечкою телеграфних стовпів.
— Швидше! Швидше! — кричала вона.
Він не зводив з неї погляду, проте її блакитні, наче погідне небо, очі немов впилися у щось вдалині — щось, що ніяк не наближалося і трималось від них на відстані. Чи був то обрій, розсічений похмурою фортецею на схилі або хрестом сільської церкви? Чи був то літній місяць, схожий на примару, що пливе крізь блакить угорі?
— Швидше! Швидше! — кричала вона.
Її розтулені губи горіли багрянцем. Вагон трясся і дрижав, поля пролітали повз, неначе зелені потоки. Він сповнився захватом, відчуваючи гарячкове хвилювання.
— Дивись! — крикнула вона й схопила його за руку, тягнучи до вікна. — Визирни разом зі мною!
Він тільки побачив, як зворухнулись її губи: голос потонув у стукоті коліс потяга, що мчав естакадою, його рука стисла її долоню, і він схилився над підвіконням. Вітер свистів у нього у вухах.
— Не висовуйся так далеко, Валентино, обережніше! — застеріг дівчину Гастінґс.
Під ними у просвітах естакади то виринала, то зникала з виду широка річка, а потім потяг помчав через найсвіжіше з усіх зелених полів. Навколо них ревів вітер. Дівчина висунулась з вікна ще далі, і він схопив її за талію з криком «Не так далеко!», але вона лише повторювала своє:
— Швидше! Швидше! Геть з цього міста, геть з цієї землі! Швидше! Швидше! Геть з цього світу!
— Що ти там кажеш? — спитав він, проте його голос надламався, а вітер загнав слова назад до горлянки.
Але вона почула його. Відвернувшись від вікна, дівчина поглянула спочатку вниз на його руку, а потім підвела до нього очі. Вагон трясся, вікна дрижали. Тепер вони проминали ліс, сонце підпалювало вологі стовбури дерев швидкими сполохами вогню. Він поглянув у її стривожені очі, притягнув до себе, поцілував у розтулені губи й почув гіркий, сповнений безнадії скрик:
— Не треба! Не треба!
Однак він міцно пригортав її біля себе, шепочучи слова щирого кохання та пристрасті. Коли вона, ридаючи, промовила: «Не треба, не треба, я обіцяла! Ти мусиш знати, що я… я негідна…», ці слова не мали жодного значення для його чистого серця — ні тоді, ні будь-коли після. Зрештою її голос стих, вона припала головою до його грудей. Він сперся на підвіконня, пружний вітер ревів у його вухах, а серце було сповнене щасливого сум’яття. Потяг виїхав з лісу, сонце вигулькнуло з-за дерев, знову сповнюючи землю світлом і теплом. Дівчина глянула у вікно. А потім почала говорити. Її голос був настільки тихим, що йому довелося схилитись до неї, аби почути.
— Я не можу зректися тебе. Я занадто слабка. Ти вже давно заволодів мною — моїм серцем і душею. Я порушила обіцянку, яку дала людині, що довіряла мені, проте я сказала тобі все. То чи важить щось інше?