Я тримав корону в руках, допоки сигнал тривоги у сейфі не розірвав своїм дзвоном тишу. Тоді я обережно й урочисто поклав той скарб на місце і зачинив металеві дверцята. Зайшовши до свого кабінету, я сперся на підвіконня. Вікна виходили на площу Вашингтона. Полуденне сонце відбивалося на склі, легкий вітерець коливав віття паркових в’язів і кленів, на яких уже розпускалися бруньки і зеленіло перше тендітне листя. Зграя голубів кружляла навколо високої башти церкви Джадсона[13], то здіймаючись над пурпуровим дахом, то пірнаючи вниз аж до водограю, що стояв навпроти мармурової арки. Садівники висаджували квіти навколо нього, запах свіжоскопаної землі, солодкий і пряний водночас, лоскотав ніздрі. Вгодований білий кінь ліниво тягнув за собою газонокосарку, ступаючи по свіжій траві; струмені води з цистерни розпилялись над асфальтованими дорогами. Біля статуї Пітера Стаувесанта[14], яка 1897 року замінила страхіття, що мало бути монументом Ґарібальді[15], на весняному сонечку бавилися діти. Зневажливо, з нескінченною відразою до круглолицих загарбників, парком прогулювалися нянечки з вишуканими дитячими колясками. Їхню відразу спричиняла присутність півдюжини драгунів, які ліниво розвалилися на лавках. У тіні дерев меморіальна арка Вашинґтона ледь помітно виблискувала на сонці сріблястим світлом, а за нею, на південному кінці площі, сховалися сірі кам’яні казарми, сповнені життя, та артилерійські стайні з білого граніту.
Я глянув на камеру смерті на площі навпроти. Кілька витріщак усе ще стовбичили біля залізних воріт, але по той бік огорожі було безлюдно. Вода, виблискуючи на яскравому сонці, струменіла з водограїв, і горобці вже знайшли собі нову купіль, на поверхні якої плавали маленькі брудні пір’їнки. Кілька білих павичів походжали газоном, а голуб сидів на руці однієї з мойр настільки нерухомо, що сам здавався продовженням скульптури.
Я вже хотів було відвернутися від цієї пасторальної картини, коли якась метушня, що зчинилася серед ґаволовів біля воріт, привернула мою увагу. Якийсь юнак прочинив ворота і нервово попростував гравійною доріжкою до бронзових дверей камери смерті. Він ненадовго затримався біля мойр, і щойно хлопець підвів голову до трьох загадкових ликів, як голуб злетів зі свого мармурового сідала, описав коло просто над ними і полетів на схід. Юнак затулив обличчя долонею, а потім з якимсь дивним і незрозумілим жестом вибіг мармуровими сходами нагору, і бронзові двері зачинилися за ним. Через півгодини роззявляки попленталися хто куди, а переляканий голуб повернувся на своє сідало на руці мойри.
Натягнувши капелюха, я вийшов прогулятися перед обідом. Коли переходив центральну вулицю, зі мною порівнявся гурт офіцерів. Один із них погукав мене на ймення:
— Агов, Гільдреде!
Він підійшов привітатися зі мною. То був мій кузен Луїс; усміхнений, він постукував батогом по своїх підборах зі шпорами.
— Щойно повернулися з Вестчестера, — сказав він. — Допомагали селянам. Ну, знаєш, молоко, сир, селянки в очіпках, що говорять тобі «добридéнь» і «та не думаю», коли ти намагаєшся зробити їм комплімент. Не уявляєш, як я скучив за нормальною їжею з «Дельмоніко[16]»! А як ти? Є новини?
— Жодних, — люб’язно відповів я. — Бачив ходу твого полку сьогодні вранці.
— Справді? А я тебе не помітив. Де ти був?
— Дивився з вікна містера Вайлда.
— Ох, дідько, — почав він незадоволено, — той чолов’яга — справжній псих. Не розумію, навіщо ти…
Помітивши роздратування на моєму обличчі, він перепросив за свою нестриманість.
— І все ж, серйозно, старий, — продовжив він, — я не хочу принижувати твого приятеля, але ніяк не можу зрозуміти, що спільного ти можеш мати з тим містером Вайлдом. Якщо чесно, то він — нечемна, огидно спотворена людина, яка мислить як психопат-злочинець. Ти ж знаєш, він був у божевільні…
— Як і я, — спокійно докинув я.
Хоч і збитий з пантелику, Луїс швидко оговтався і сердечно плеснув мене по плечу.
— Та годі, облиш, тебе ж повністю вилікували, — почав було він, але я знову не дав братові договорити:
13
Меморіальна церква Джадсона — баптистська церква біля Вашинґтон-сквер, заснована Едвардом Джадсоном.
14
Пітер Стаувесант — останній генерал-губернатор голландських володінь у Північній Америці, відомих як Нові Нідерланди.