Його зворушила її щирість.
— Візьми мене із собою чи прожени геть, — знову заговорила вона. — Усе інше байдуже. Тепер ти можеш вбити мене одним словом і, мабуть, легше буде померти, ніж пережити настільки велике щастя.
Він узяв її за руки.
— Тс-с-с… Про що ти говориш? Поглянь! Поглянь на сонячне світло, на поля, на струмки. Ми будемо неймовірно щасливі у цьому яскравому світі.
Вона обернулась обличчям до сонця. Світ і справді виглядав дуже яскравим з вікна вагона. Тремтячи від щастя, вона видихнула:
— То це і є світ? Тоді я ніколи його не знала.
— Я теж, хай простять мене небеса, — прошепотів він.
І наша добра Пресвята Богородиця пробачила їх обох.
Рю Барé
Одного ранку в академії Жульєна хтось із студентів сказав Селбі:
— Дивись, он то Фоксгол Кліфорд, — і вказав пензлем на юнака, що сидів біля мольберта й нічого не робив.
Селбі, сором’язливий та знервований, підійшов до нього і промовив:
— Мене звати Селбі, я щойно приїхав до Парижа… і приніс рекомендаційного листа…
Його голос потонув у гуркоті мольберта, який раптом упав. Власник мольберта негайно накинувся на сусіда, і протягом якогось часу шум бійки ширився студіями месьє Буланжи та Лефевра, згодом вилившись у сутичку на сходах ззовні. Селбі, що хвилювався з приводу того, як його приймуть інші студенти, поглянув на Кліфорда, який незворушно спостерігав за битвою.
— Тут трохи гамірно, — зауважив Кліфорд, — але тобі сподобаються ці хлопці, коли ти познайомишся з ними ближче.
Його невимушена поведінка викликала у Селбі захват. Потім Кліфорд відрекомендував його дюжині студентів дюжини національностей з простотою, що вразила Селбі до глибини душі. Хтось із них відреагував досить приязно, хтось стриманіше. Навіть пихата істота, що обіймала посаду старости, зволила звернутися до нього:
— Друже, у людини, яка розмовляє французькою настільки досконало, як ти, і яка до того ж доводиться другом месьє Кліфорду, не буде жодних проблем у цій студії. Ти, звісно, розпалюватимеш піч, допоки не прийде наступний новенький?
— Звісно.
— І ти не проти висівок[137]?
— Ні, — відповів Селбі, який насправді ненавидів їх.
Вражений Кліфорд надягнув капелюха, промовивши:
— Уже видно, що ти багато чого досягнеш, хлопче.
Селбі також надягнув капелюха та попрямував до дверей. Коли вони проходили повз постамент для натурниці, звідусіль почулися крики: «Chapeau! Chapeau[138]!». Тієї ж миті до Селбі із загрозливим виглядом підскочив студент, облишивши свого мольберта. Той почервонів і зиркнув на Кліфорда.
— Зніми перед ними свого капелюха, — пояснив він, сміючись.
Зніяковілий Селбі повернувся та відсалютував студії.
— Et moi[139]? — вигукнула модель.
— Ви просто чарівна, — відповів Селбі, вражений власною зухвалістю. І тут один із хлопців у студії підвівся й крикнув: «Він нівроку впорався! З ним усе гаразд!», а натурниця зі сміхом простягла йому руку для поцілунку і додала:
— À demain, beau jeune homme[140]!
Протягом усього тижня Селбі працював у студії цілком спокійно. Французькі студенти охрестили його «l'Enfant Prodigue», що вільно перекладалося як «Дивна дитина», «Малий», «Малий Селбі» та «Малбі». Проте останнє швидко еволюціонувало у «Малюк», а звідти — цілком природно — у «Пацюк». На цьому Кліфорд заборонив подальші варіації імені, тож всі повернулися до прізвиська «Малий».
Настала середа, а разом з нею прийшов і месьє Буланжи. Протягом трьох годин студенти страждали від нападів його ядучого сарказму — серед них і Кліфорд, якому повідомили, що він знає про твори мистецтва навіть менше, ніж про мистецтво творити. Селбі пощастило більше. Професор мовчки поглянув на його роботу, кинув на нього гострий погляд і пройшов далі з якимось непевним жестом. Коли він разом з Буґро залишив студію, Кліфорд полегшено зітхнув, отримавши свободу натягти на голову капелюха і зникнути.
137
Як можна помітити ще у «Вулиці Пресвятої Богородиці», студенти паризьких студій розподіляли між собою хліб відповідно до статусу. Селбі, як новачка, попереджують про те, що він отримуватиме хліб найнижчої якості, зроблений з висівок.