Наступного дня він не з’явився. Селбі, який сподівався побачити його у студії — річ, на яку, як він дізнався пізніше, марно розраховувати, — поплівся до Латинського кварталу на самоті.
Париж усе ще залишався для нього дивним і новим містом. Селбі дуже вражала його велич. Від вигляду площі Шатле чи навіть Нотр-Даму в його американських грудях не прокидалися жодні теплі відчуття. Палац правосуддя з його баштами, годинником та вартовими у блакитно-червоних одностроях, площа Сен-Мішель з метушнею омнібусів[141] і потворних розпилювачів води, пагорб на бульварі Сен-Мішель, трамваї, що гуркотять, полісмени, що попарно ледарюють, тераси поблизу кафе Віцет… Усе це вкупі не означало для нього геть нічого. Юнак навіть не усвідомлював, що, ступивши крок з площі Сен-Мішель на асфальт бульвару, він перетнув своєрідну межу й опинився на студентській території — у знаменитому Латинському кварталі.
Візник говорив про квартал не інакше як про «буржуазний» та водночас вихваляв перевагу поїздки перед пішою прогулянкою. Вуличний хлопчисько із дуже зосередженим виразом обличчя вигукував останні телеграфні новини з Лондона, а потім, стоячи на голові, продемонстрував Селбі свою вправність. Якась приваблива дівчина кинула на нього погляд своїх бузкових очей. Проте він не помітив її, а вона, побачивши власне віддзеркалення у вітрині крамниці, здивувалася полум’ю, яким спалахнули її щоки. Повернувшись, аби йти далі, вона побачила Фоксгола Кліфорда і пришвидшила ходу. Кліфорд, роззявивши рота, простежив за нею очима. Потім він поглянув на Селбі, що звернув на бульвар Сен-Жермен. Далі парубок зиркнув на своє відображення у вітрині. Побачене там його не надто втішило, але й не засмутило.
— Звісно, я не красунчик, — визнав він, — однак і не страхопуд. Чому вона зашарілася, вгледівши Селбі? Ще ніколи не бачив, щоб вона так дивилася на хлопця, та й ніхто у кварталі не бачив. У будь-якому разі, вона ніколи не дивилася так на мене, хоча — Бог мені свідок! — я виявляв до неї усі можливі знаки уваги.
Зітхнувши та пробурмотівши щось про спасіння своєї безсмертної душі, Кліфорд рушив уперед тією елегантною ходою, що завжди була йому властива. Він цілком природно та невимушено перехопив Селбі на розі вулиці й разом з ним перетнув залитий сонячним світлом бульвар. Вони сіли під тентом кафе «Серкле». Кліфорд кланявся усім довкола, приказуючи:
— Усіх їх ти згодом ще побачиш, але зараз дозволь відрекомендувати тобі дві пам’ятки Парижа: містера Річарда Еліота та містера Стенлі Родена.
«Пам’ятки» виглядали доволі дружелюбно. Обидва замовили собі вермуту.
— Сьогодні ти прогуляв студію, — сказав Еліот, звернувшись до Кліфорда. Той уникав його погляду.
— Хотів поспілкуватися з природою? — поцікавився Роден.
— І як звати природу цього разу? — запитав Еліот, а Роден негайно відповів:
— Ім’я: Іветта. Національність: бретонка.
— А от і ні, — м’яко заперечив Кліфорд. — Це Рю Баре.
Тема розмови одразу ж змінилася. Селбі чув нові для себе імена та хвалебні промови на честь останнього лауреата Римської премії[142]. Сміливе висловлювання власних думок разом зі жвавим обговоренням якихось деталей мистецького твору викликало у нього захват, хоча студенти і послуговувалися сленгом — мішаниною англійської та французької. Селбі з нетерпінням чекав того часу, коли теж зможе влитися у лави борців за славу.
Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили годину, їм вторив бій годинника Люксембурзького палацу. Поглянувши на сонце, що занурювалось у золотавий пил за Бурбонським палацом[143], вони підвелися та повернули на схід. Компанія перетнула бульвар Сен-Жермен і попростувала до медичної школи. На розі вулиці повз них квапливо пройшла дівчина. Кліфорд збентежено усміхнувся, Еліот з Роденом перезирнулися, проте всі їй вклонилися. Дівчина кивнула у відповідь, не підводячи голови. Проте Селбі, що затримався позаду, аби роздивитись яскраву вітрину крамниці, зустрів погляд найблакитніших очей, які тільки доводилося йому бачити у своєму житті. Незнайомка одразу ж відвела погляд, і парубок поквапився наздогнати інших.
— Заради всього святого, — промовив він. — Хлопці, я щойно зустрів найпривабливішу… — У трійці вирвався похмурий вигук, що не провіщав нічого доброго, наче хор в античному театрі:
142
Римська премія — нагорода у сфері мистецтва, що присуджувалась у Франції з 1663 по 1968 роки художникам, граверам, скульпторам й архітекторам.
143
Бурбонський палац — місце засідань Національної асамблеї Франції на набережній д'Орсе (див. «Вулиця Першого Снаряда».