— Рю Баре!
— Що?! — спантеличено перепитав Селбі.
Невизначений жест Кліфорда був єдиною відповіддю.
Через дві години за обідом Кліфорд обернувся до Селбі, зауваживши:
— Ти, мабуть, хочеш щось у мене запитати, це помітно з твоєї поведінки.
— Твоя правда, — знічено погодився він. — Я хотів спитати про ту дівчину. Хто вона?
Роденова усмішка виражала сум, Еліотова — гіркоту.
— Її ім’я, — урочисто почав Кліфорд, — нікому невідоме. Принаймні, наскільки мені вдалося вивідати, — чесно зізнався він. — Кожен хлопець у кварталі вклоняється їй, кожному вона ввічливо киває у відповідь, проте нікому ще не вдалося отримати чогось більшого. Судячи з теки для нот, вона піаністка. Її дім стоїть на маленькій непомітній вуличці, яку місцева влада ремонтує нескінченну кількість часу. На паркані, що перекриває цю вулицю для руху транспорту, є напис чорними літерами, звідки ми й узяли її ім’я — «Rue Barrée[144]». Містер Роден зі своїм недосконалим володінням французькою привернув нашу увагу до цього напису, прочитавши його як Ру Бері…
— Неправда! — гаряче запротестував Роден.
— І Ру Бері, або ж Рю Баре, сьогодні є об’єктом обожнювання кожного маляра у кварталі…
— Ми не малярі, — виправив його Еліот.
— Я — ні, — парирував Кліфорд. — Звертаю твою, Селбі, увагу на те, що обидва ці джентльмени здійснили кілька різноманітних, проте однаково невдалих спроб запропонувати руку і серце Рю Баре. Ця леді має особливу посмішку для таких випадків, від якої аж мороз іде поза шкірою. — Тут його мова стала похмуро виразною: — Мені довелося повірити, що ні академічній галантності мого друга Еліота, ні природній вроді мого друга Родена не вдалося розтопити кригу її серця.
Еліот і Роден, скипаючи від обурення, вигукнули:
— А тобі?!
— Я, — ввічливо промовив Кліфорд, — побоююсь ступати туди, куди ви кинулися стрімголов.
Уже за добу Селбі геть забув про Рю Баре. Протягом усього тижня він, не шкодуючи сил, працював у студії, тож суботнього вечора почувався настільки виснаженим, що вклався спати не повечерявши, і всю ніч йому снилися жахіття про річку жовтої вохри, в якій він тонув. Недільного ранку він мимохіть згадав про Рю Баре — і вже через десять секунд її побачив. То була квіткова крамниця на мармуровому мості. Вона придивлялася до горщика з фіалками. Квітникар вклав усю душу й серце у спробу продати їх, проте Рю Баре похитала головою, відмовляючись від покупки.
Невідомо, чи зупинився б там Селбі, аби поглянути на стопелюсткову троянду, якби йому не згадалась розмова з Кліфордом минулого вівторка. Цілком можливо, що в ньому розпалилась цікавість, бо дев’ятнадцятирічний парубок — це найдопитливіша двонога істота у світі після індика. З двадцятиріччя і до самої смерті він намагається боротися з цією вадою. Проте на захист Селбі варто визнати, що крамниця і справді була доволі приваблива. Загорнуті в папір квіти були прив’язані до парапету уздовж мармурового моста, ясніючи під безхмарним небом. Повітря було прозорим, сонце пряло тінисті мотузочки між стеблами рослин і світило у серця тисяч троянд. Весна була у розпалі. Зрошувальні візки розливали свіжість довкола бульвару, геть знахабнілі горобці весело цвірінькали, а сповнені надій рибалки пливли на своїх човниках за течією Сени, оминаючи мильну воду з міських пралень[145]. Вбрані у ніжну зелень каштани гуділи від роїв бджіл. Метелики тріпотіли своїми тендітними крильцями над квітками валеріани. У повітрі витав запах свіжої землі, у плескоті хвиль Сени вчувалося дзюрчання лісового струмка. Ластівки кружляли над водою, ледь не черкаючи крильми пришвартований річний баркас. Десь на підвіконні відчайдушно виспівувала ув’язнена в клітці пташка.
Селбі поглянув на стопелюсткову троянду, а потім подивився на небо. Щось у пісні ув’язненої в клітці пташки змусило його серце стрепенутися — чи то було небезпечно солодке повітря весни?
Спочатку він усвідомив, що зупинився. Потім з острахом зрозумів причину своєї зупинки і вирішив іти далі, але раптом передумав і поглянув на Рю Баре.
— Мадемуазель, ви тільки погляньте на цей чудовий горщик з чарівними фіалками, — вмовляв дівчину квітникар.
Рю Баре похитала головою. Квітникар усміхнувся. Вона напевно не хотіла фіалок. Дівчина вже придбала у нього багато горщиків з фіалками, купуючи по два-три кожної весни, і ніколи не відмовлялася від них. То чого ж їй зараз треба? Фіалки, очевидно, були лише приводом і розвідкою перед серйознішою покупкою. Квітникар потер руки і поглянув на неї.
145
Історично паризькі пральні будували якомога ближче до природного джерела води — річки Сени.