— Ці тюльпани просто заворожують, — сказав він, — а троянди… — Він аж задихнувся від захвату, споглядаючи їхні ароматні кущі.
— Оцю, — прошепотіла Рю, вказуючи згорнутою парасолькою на невеличку троянду. Селбі помітив, що її голос ледь тремтів. На його сором, він дослухався до розмови. Квітникар, який принюхався до троянди і відчув запах вигідної угоди, це теж зауважив. Заради справедливості слід сказати, що він не накинув ані сантима[146] до реальної ціни квітки: зрештою, Рю, скоріш за все, була бідною і при цьому — це кожний бачив — чарівною.
— П’ятдесят франків, мадемуазель.
Квітникар говорив дуже ввічливо. Рю відчувала, що тут не випадає торгуватися. Ненадовго запала мовчанка. Чоловік не став обстоювати ціни — ті троянди були чудовими, і це також бачив кожний.
— Я візьму фіалки, — вирішила дівчина і витягла з потертого гаманця два франки. Вона глянула на троянду. З блакитних очей скотилася сльоза, діамантом зблиснувши на сонці. Дівчина приклала до обличчя носову хустинку, а коли відняла її, помітила збентеженого Селбі. Він одразу ж звів погляд до неба, вдаючи захопленого астрономічними дослідженнями, і продовжував свої спостереження протягом добрих п’яти хвилин. Зрештою квітникар і полісмен також підвели погляд догори. Потім Селбі почав уважно вивчати носки своїх черевиків, квітникар здивовано поглянув на нього, а полісмен, сутулячись, побрів далі. Рю Баре зникла.
— Чи можу я допомогти вам, месьє? — спитав квітникар.
Не усвідомлюючи, навіщо він це робить, Селбі раптом почав скуповувати квіти, чим вельми втішив квітникаря. Ще ніколи він не продавав стільки квітів, ще й за таку ціну, і ніколи, ніколи раніше з такою одностайністю у поглядах з покупцем. Щоправда, йому було трохи сумно, бо бракувало наполегливих умовлянь, суперечок, закликів небес у свідки. Цій торгівлі не вистачало пристрасті.
— Ці тюльпани просто чарівні!
— І справді! — гаряче підтримав його Селбі.
— Але, на жаль, дорого коштують.
— Дарма, я візьму їх.
— Боже, — пробурмотів спітнілий квітникар, — він божевільніший за більшість англійців.
— Отой кактус…
— Неймовірний!
— Але…
— Давайте його до решти.
Квітникар схопився за поруччя моста.
— Ці неймовірні троянди… — слабким голосом почав він.
— Справжня краса. Я так розумію, що вони коштують п’ятдесят франків…
Почервонівши, він замовк. Квітникареві сподобалось його збентеження. Але Селбі швидко опанував себе і з викликом глянув на чоловіка.
— Я придбаю цей кущ. Чому його не купила та дівчина?
— Мадемуазель не заможна.
— Звідки вам це відомо?
— Знаєте, раніше я продав їй багато фіалок. А фіалки недорогі.
— А які фіалки вона сьогодні купила?
— Оці, месьє, блакитні та рожеві.
— То ви доставите їх тій дівчині?
— Так, опівдні, коли зачиню лавку.
— Тоді відвезіть їй також цей кущ троянд… — тут він зміряв квітникаря суворим поглядом, — і не смійте казати, від кого вони. — Очі чоловіка стали схожі на два блюдця, проте Селбі так само спокійно і незворушно вів далі:
— А решту відправте до готелю дю Сенат, вулиця Турнон, 7. Я попереджу консьєржа.
Потім Селбі з гідністю натягнув свої рукавички і пішов геть. Але не встиг він повернути за ріг вулиці й втратити з поля зору квітникаря, як його пронизало усвідомлення того, який же він телепень. За десять хвилин він уже сидів у своїй кімнаті в готелі дю Сенат, повторюючи з недоумкуватою посмішкою:
— Який же я довбень, який же я довбень!
Через годину він так само сидів на тому самому стільці, у тій самій позі, все ще в капелюсі та рукавичках, з ціпком у руках. Проте він мовчав, поглинутий спогляданням власних черевиків. Його посмішка вже стала осмисленішою і навіть набула дещо ностальгійного відтінку.
Приблизно о п’ятій годині дня маленька жіночка з сумними очима, що працювала консьєржкою у готелі дю Сенат, зі здивуванням сплеснула руками, коли біля вхідних дверей зупинився фургон, навантажений квітами. Вона покликала Джозефа, доволі допитливого парубка, який прикинув вартість квітів у petites verres[147] і похмуро зізнався, що й гадки не має, кому вони призначені.
— Voyons, — сказала консьєржка, — cherchons la femme[148]!
— Може, то вам? — запитав він.
Маленька жіночка на секунду задумалась, а потім зітхнула. Джозеф почухав носа, байдужого до аромату будь-яких квітів.
Потім зайшов квітникар з капелюхом у руці, а за кілька хвилин Селбі вже стояв посеред своєї кімнати, знявши пальто та закасавши рукава. У кімнаті поміж меблів було лише два квадратні фути[149] вільного простору, тепер цілковито окуповані кактусом. Ліжко вгиналося під вагою фіалок, лілій та валеріани, крісло було заставлене гіацинтами та тюльпанами, а умивальник підпирало якесь деревце, що нібито колись мало заквітнути.