Кліфорд прийшов трохи пізніше, впав на ящик духмяного горошку, вилаявся, перепросив за це, а потім, коли рослинний світ кімнати постав перед ним у всій своїй красі, очманіло всівся на герань. Рослина суттєво постраждала від цього, проте Селбі сказав: «Не переймайся» і витріщився на кактус.
— Збираєшся влаштувати бал? — спитав Кліфорд.
— Н-ні, я… Мені просто дуже подобаються квіти, — пояснив Селбі, проте його голосу відчутно бракувало ентузіазму.
— Я так і думав.
І далі, після паузи:
— Оце так кактус!
Селбі знову глянув на кактус, торкнувся його жестом знавця й вколов собі палець. Кліфорд замислено постукав ціпком по горщику фіалок. Потім зайшов Джозеф і гучно проголосив загальну суму до сплати, почасти аби приголомшити Кліфорда, почасти аби злякати Селбі й отримати від нього pourboire[150], які б він потім розділив із квітникарем. Кліфорд зробив вигляд, ніби нічого не почув, а Селбі покірливо сплатив рахунок і чайові. Він повернувся до кімнати, намагаючись вдавати цілковиту байдужість. Спроба провалилася, щойно він подер штани, зачепившись за шпичак кактуса.
Кліфорд кинув якесь банальне зауваження, запалив сигарету та став дивитися у вікно, аби дати Селбі можливість прийти до тями. Той спробував нею скористатися, але не знайшов нічого ліпшого, як сказати:
— Так, нарешті настала весна.
Він втупився поглядом у напружену Кліфордову потилицю. Його маленькі нашорошені вуха ледь не тремтіли від тамованого збудження. Селбі вдався до відчайдушної спроби опанувати ситуацію, кинувшись на пошуки сигарет і намагаючись зав’язати розмову. Проте його наміри знову зазнали краху через кактус, жертвою якого він став уже вкотре за день. Це була остання крапля.
— Клятий кактус!
Цей скрик вирвався у Селбі мимоволі, незважаючи на його спроби триматися холоднокровно. Колючки кактуса були довгі й гострі, їх уколи були доволі болючими, тож він зірвав свою лють на рослині. Слова прозвучали, справу зроблено. Кліфорд розвернувся до нього.
— Слухай, Селбі, якого біса ти купив усі ці квіти?
— Я захоплююсь ними, — відповів Селбі.
— І що ти з ними робитимеш? Тобі не стане місця, аби спати.
— Стане, якщо допоможеш прибрати з ліжка фіалки.
— І куди ти їх подінеш?
— Чому б не віддати їх консьєржці?
Щойно ці слова злетіли з його вуст, як він пошкодував про сказане. Заради всього святого, що ж тепер Кліфорд про нього подумає! Він знає вартість цих квітів. То ж чи повірить, що Селбі придбав усю цю розкіш, лише аби порадувати консьєржку? І як спотворено це можуть потрактувати у Латинському кварталі! Він боявся насмішок і чудово знав репутацію Кліфорда.
Раптом хтось постукав у двері.
Селбі перелякано глянув на Кліфорда, і це йому сподобалося. То було визнання його зверхності та благання про допомогу водночас. Кліфорд кинувся вперед, продерся крізь лабіринт рослин і, припавши до дверного вічка, спитав:
— Кого ще там чорти принесли?
Такий шляхетний спосіб спілкування вважався природним у кварталі.
— Це Еліот, — пояснив він, озирнувшись назад, — з Роденом та їхніми бульдогами.
Потім він сказав їм через двері:
— Почекайте на сходах, ми із Селбі вже виходимо.
Свобода волі — то чеснота. Латинський квартал сповідує лише кілька з них, проте ця беззаперечно шанується його мешканцями. Вони сіли на сходи і почали насвистувати. Згодом Роден вигукнув:
— Чую запах квітів. У них там банкет!
— Я думав, ти краще знаєш Селбі, — крикнув Кліфорд у відповідь, поки інший швидко перевдягав розірвані штани.
— Ми знаємо Селбі, — відповів Еліот з наголосом на першому слові.
— Ага, — додав Роден, — він влаштовує банкет, прикрашаючи кімнату квітами, поки ми сидимо тут на сходах.
— У той час як весь цвіт кварталу гуляє, — докинув Роден, а потім з раптовою підозрою запитав: — Агов, Одетта з вами?
— Слухайте, — похопився Еліот, — а Колетта з вами?
За мить він жалібно заскиглив:
— Колетто, ти що, сидиш там, поки я тут товчуся під дверима?
— Кліфорд здатний на все, — сказав Роден, — особливо після того, як його відшила Рю Баре.