Еліот вигукнув:
— Чуєте, хлопці? Ми вдень бачили, як до будинку Рю Баре заносили квіти.
— Фіалки і троянди, — уточнив Роден.
— Скоріш за все, для неї, — додав Еліот, погладивши бульдога.
Кліфорд кинув на Селбі підозрілий погляд. Той пробурмотів щось у відповідь, схопив пару рукавичок і поклав у портсигар дюжину сигарет. Потім підійшов до кактуса, зірвав з нього квітку і просунув її крізь петельку свого піджака. Узявши капелюха та ціпок, він усміхнувся Кліфордові, неабияк вразивши цим останнього.
У понеділок зранку студенти билися за місця в Жульєна. Привілейовані студенти відганяли решту, що вперто сиділи на жаданих стільцях, коли двері відчинилися, сигналізуючи про початок переклички. Студенти сварилися за полотна, пензлі та портфоліо або збурювали довкілля вимогами хліба і Цицері[151]. Останній, похмурий колишній натурник, що у свої кращі дні позував для полотен, на яких зображувався Ісус, тепер розпродував черствий хліб ціною один су[152] за буханець і заробляв цим достатньо, аби завжди мати при собі сигарети. Месьє Жульєн зайшов до студії, по-батьківському усміхнувся й подався геть. Услід за ним у приміщенні з’явився клерк, подібна до лиса істота, що шастала серед охопленої бійкою юрби студентів у пошуках жертви.
Трьох студентів, що не сплатили внесків, було схоплено на місці. Клерк також якимось дивом відчув присутність четвертого, погнався за ним, обійшов збоку, перекрив тому шлях до рятівних дверей і нарешті спіймав його біля печі. У цей час місцева революція набула особливо широкого розмаху, всюди лунали крики: «Жуль!»
Жуль зайшов до студії, із сумною покорою в карих очах розсудив дві сварки, потиснув усім руки і зник серед натовпу, залишивши по собі атмосферу доброзичливості та миру. Леви отримали ягнят, старости зайняли кращі місця для себе та своїх друзів і, видершись на постаменти для натурників, почали перекличку.
— Цього тижня починатимуть з «К», — почулось у залі. Так і вийшло.
— Клісон!
Клісон підстрибнув, наче вжалений, і крейдою написав своє ім’я на підлозі перед стільцем.
— Керон!
Керон стрімголов помчався до свого місця й — бах! — звалив мольберт.
— Nom de Dieu[153]! — крикнули йому французькою. — Куди ти, дідьку, преш? — англійською.
Бац! Коробка з фарбами впала на підлогу разом з пензлями й усім іншим начинням.
— Dieu, de Dieu, de[154]…
Хлоп! Удар, швидкий стрибок, захват, сутичка та докірливий і водночас розлючений голос старости:
— Кошон!
Переклик відновився.
— Кліфорд!
Староста зробив паузу та роззирнувся навколо, притримуючи сторінку свого записника пальцем.
— Кліфорд!
Кліфорда не було. Він перебував на відстані приблизно трьох миль[155] звідти, і ця відстань щосекунди збільшувалась. Не те щоб він ішов швидко — навпаки, він ступав тією лінивою ходою, що була його візитівкою. Еліот крокував поряд, два бульдоги прикривали тил. Еліот читав «Жиля Бляса[156]», отримуючи від книжки задоволення, проте утримуючись від бурхливого вияву емоцій, які були б некоректними щодо Кліфордового настрою. Тож він дозволив собі лише кількох стриманих усмішок. Кліфорд, який похмуро усвідомлював це, мовчав. Увійшовши в Люксембурзький сад, Фоксгол всівся на лавку біля північної тераси і з очевидним несхваленням почав споглядати довколишній краєвид. Скоряючись місцевим правилам, Еліот прив’язав собак і, кинувши на друга запитальний погляд, знову занурився у читання «Жиля Бляса».
Стояв погожий день. Сонце сяяло над Нотр-Дамом, освітлюючи своїми променями все місто. Ніжне листя каштанів вкривало терасу тінню, малюючи на доріжках візерунки, в яких Кліфорд знайшов би наснагу для своїх шалених «імпресій[157]», якби тільки придивився. Проте він, як завжди у такий період своєї кар’єри, витав думками дуже далеко від малювання. Довкола них сварилися й виспівували свої любовні пісні горобці, великі голуби перелітали з дерева на дерево, на осонні кружляли мухи, а квіти пахли тисячею ароматів, що пробуджували у Кліфорді апатичну тугу. Під впливом такого настрою він заговорив.
— Еліоте, ти мій щирий друг…
— Ти нестерпний, — відповів той, згортаючи книжку. — Все, як я й думав: ти знову ганяєшся за новою спідницею. І якщо, — обурено продовжував він, — ти забрав мене із студії Жульєна лише через це… Лише щоб я вислуховував твої просторікування про досконалість якоїсь малої ідіотки…
— Не ідіотки, — м’яко заперечив Кліфорд.