— То ви гадаєте, що лише через те, що я відповідаю на привітання студентів з кварталу, ви можете вважати себе моїм другом? Я зовсім не знаю вас, месьє, але марнославство — друге ім’я чоловіків. Маєте задовольнятися тим, месьє Марнославство, що я старанно, неймовірно старанно відповідатиму на ваші привітання.
— Але ж, благаю… Молю вас дозволити мені висловити те благоговіння, що…
— Боже, мені зовсім байдуже до вашого благоговіння.
— Тоді дозвольте мені просто розмовляти з вами час від часу… Зрідка, дуже зрідка.
— Якщо дозволити вам, то чому б не дозволити й іншим?
— Не хвилюйтеся, я буду сама обачність.
— Обачність? Чому?
Погляд її очей був кришталево чистим. На мить Кліфорд завагався, проте лише на мить. А потім демон необачності опосів його, і він, припавши на коліно, запропонував їй себе, свою руку й серце, пообіцявши ділити з нею всі радощі й страждання. І протягом усього цього освідчення він розумів, яким дурнем був, що це просто захоплення, аж ніяк не кохання. З кожним словом, що спадало з його вуст, він усе глибше впадав у відчай, розуміючи, в яку халепу потрапив. І весь цей час Еліот насуплено сидів біля водограю, стримуючи бульдогів, які рвалися рятувати Кліфорда, бо навіть вони розуміли, що щось не гаразд, поки Еліот кипів усередині від злості та проклинав усе на світі.
Нарешті Кліфорд замовк. Проте Рю Баре відповіла не одразу; цього часу вистачило, аби його пристрасть охолола і прийшло усвідомлення катастрофічності ситуації. Він уже шкодував про свій вчинок, проте знову вибухнув палкими зізнаннями. Цього разу Рю Баре спинила його на першому слові.
— Дякую вам, — промовила вона дуже серйозно. — Жоден чоловік ще не пропонував мені одружитися, — вона обернулася, поглянувши на місто. Згодом знову заговорила:
— Ви пропонуєте мені дуже багато. Я самотня, в мене немає статків. Я — ніхто, — вона знову відвернулася й поглянула на Париж, що виблискував у сонячному світлі погожого дня. Він простежив за її поглядом.
— О, це так важко, — прошепотіла вона, — важко працювати, постійно на самоті, без друзів… А кохання блукає вулицями й бульварами… коли пристрасть померла. Я знаю… Ми знаємо, ми, інші, ті, хто не має нікого й нічого… Коли ми кохаємо, ми кохаємо всім серцем, усією душею.
Вона торкнулася троянди на своїх грудях. На мить здалося, наче вона забула про нього, проте дівчина тихо промовила:
— Дякую вам. Я дуже вам вдячна.
Вона розгорнула книжку, відірвала пелюсток зі своєї троянди та вронила його між сторінок. Рю Баре підвела погляд і м’яко сказала:
— Я не можу прийняти вашу пропозицію.
Кліфордові знадобився місяць, аби повністю оклигати. Місяць, попри те, що наприкінці першого тижня Еліот, загальновизнаний авторитет, проголосив його цілковите одужання. Цю заяву підкріплювала та сердечність, з якою Рю Баре тепер відповідала на його все ще серйозні поклони. Сорок разів на день Кліфорд благословляв Рю Баре за її відмову та дякував небу й зіркам, але в той самий час його серце, його дивовижне серце, страждало від тортур відмови.
Еліот був роздратований. Почасти мовчазністю Кліфорда, почасти несподіваною привітністю Рю Баре, якій він не знаходив пояснення. Коли вона, простуючи вулицею Сени із течкою для нот у руках, у крислатому солом’яному капелюсі на голові, проходила повз Кліфорда з його товаришами, вона завжди поважно кивала головою у привітанні, викликаючи усмішку на обличчі Кліфорда. Це розбурхало приспані підозри Еліота. Проте йому так і не вдалося нічого вивідати, тому він облишив цю пропащу справу, проголосивши Кліфорда ідіотом і приховуючи власну думку про Рю Баре.
Увесь цей час Селбі страждав від ревнощів. Спочатку він відмовлявся зізнатись у цьому самому собі та прогуляв студію, аби провести день за містом, проте перебування серед лісів і полів лише погіршило стан справ. Струмки дзюркотіли про Рю Баре, у криках косарів на полях вчувалося розкотисте «Рю Бар-ре-е!» Він цілий тиждень віддавався розпачу, який охопив його після того дня на лоні природи. Він похмуро працював у Жульєна, борючись із бажанням дізнатися, куди подівся Кліфорд і чим він може бути зайнятий. Кульмінацією напруги стала недільна прогулянка, що привела його до квіткового ринку на мосту Міняйл, потім він розпочав усе спочатку, що лише погіршило його настрій, і знову опинився на мармуровому мосту. «Так діло не піде», — подумав Селбі та вирушив до Кліфорда, що лікувався м’ятним джулепом[159] у своєму саду.