Потім Селбі довелося боротись із нестерпним бажанням сісти на землю і розридатися. Це тривало, допоки він не дістався вулиці Рене, а там його цілком захопило споглядання кам’яної скульптури потвори над Двором Дракона. Час повільно спливав, нарешті юнак отямився і подумав, що йому нема чого тут робити, і рушив далі. Крок уповільнився. Потребу сісти й розридатися витіснило бажання усамітнитись і зануритись у роздуми. Права нога знову здобула незалежність і напала на ліву, атакувавши її з флангу та поваливши юнака на дерев’яну дошку, яка перегороджувала йому шлях. Юнак спробував обійти її, але виявилось, що вулицю перекрито. Намагання звалити її виявилися марними. Потім він побачив червоний ліхтар, що стояв на бруківці всередині огорожі. Що ж, просто чудово! І як тепер йому дістатися додому, якщо бульвар перекрито? Але він був не на бульварі. Віроломна права нога відхилила його з обраного курсу, бо бульвар з нескінченною вервечкою ліхтарів простягався просто за його спиною. А перед ним… що то була за вузька напіврозвалена вуличка, захаращена купами землі, вапна і каміння? Селбі підвів погляд. Широкими чорними літерами на загорожі було виведено:
RUE BARRÉE[161]
Він важко опустився на землю. До нього підійшли двоє знайомих полісменів і порадили підвестися, проте Селбі сказав, що йому подобається тут сидіти, така, мовляв, забаганка. Полісмени, сміючись, пішли геть. Тепер він цілком переймався проблемою: як побачити Рю Баре. Вона, очевидно, мешкала он в тому великому будинку з балконами із залізними поручнями. Двері замкнені на замок, але що з того? Спочатку він вирішив просто гукати її на ймення, допоки вона не вийде. Цю думку змінила інша, також не надто вигадлива: стукотіти у двері, аж поки вона не з’явиться. Нарешті, відкинувши обидві як не дуже продуктивні, він вирішив вилізти на балкон, прочинити вікно та ввічливо покликати Рю Баре. Селбі бачив лише одне освітлене вікно у будинку. Воно було на другому поверсі, і він прикипів до нього очима. Перебравшись через огорожу та купу каміння, він став на тротуарі й оглянув фасад у пошуках точки опори. План здавався нездійсненним. Аж раптом його охопила несамовита лють, сліпа сп’яніла впертість, через яку кров шугнула до голови й застугоніла у вухах, наче шум безмежного океану.
Селбі зціпив зуби і стрибнув на підвіконня, підтягнувся й повиснув на залізній решітці. А потім здоровий глузд покинув його. У голові звучало відлуння багатьох голосів, серце вибивало божевільний барабанний дріб. Хапаючись за карнизи та виступи, він повільно пробирався вздовж фасаду. Він чіплявся за ринви та віконні рами, поки нарешті не підтягся вгору й не опинився на балконі перед освітленим вікном. Капелюх злетів з його голови і покотився до віконної шибки. На мить він притиснувся до поручнів, зачаївши подих — і вікно повільно прочинилося зсередини.
Якийсь час вони просто дивилися один на одного. Потім дівчина невпевнено позадкувала до кімнати. Він бачив її розпашіле обличчя. Бачив, як вона впала у крісло біля освітленого лампою стола. І без жодного слова пішов услід за нею, закривши за собою велике, схоже на двері, вікно. Вони дивилися один на одного у цілковитій тиші.
Кімната була маленька й біла. Білим було геть усе навколо: застелене ліжко, маленький умивальник у кутку, голі стіни, лампа, його власне обличчя… Проте обличчя Рю палало так само, що й квітуча троянда на каміні за нею. Селбі ніяк не вдавалося заговорити. Вона й не чекала на слова. Його розум намагався осмислити враження від цієї кімнати. Білизна, неймовірна чистота і невинність захоплювали і хвилювали його. Щойно очі юнака призвичаїлись до світла, проступили інші предмети і посіли свої місця в кімнаті. Там було фортепіано, пічка для вугілля та ванна. Навпроти дверей стояв ряд дерев’яних вішаків, на яких білі ситцеві запони прикривали предмети одягу. На ліжку лежали парасолька й крислатий солом’яний капелюшок, а на столі — розгорнуті ноти, чорнильниця та стосик паперу. За ним навпроти шафи було дзеркало. Селбі чомусь не побачив там свого відображення. Поступово він тверезів.
Дівчина безмовно дивилася на нього. Її обличчя не виражало жодних емоцій, проте губи майже непомітно тремтіли. Очі, чарівні у своїй блакиті вдень, здавалися темними й м’якими, немов оксамит, а рум’янець щік густішав з кожним подихом. Вона здавалася ще тендітнішою та стрункішою, ніж коли він бачив її на вулиці. У вилицях Рю проступало щось ледь не дитяче.