Вірогідно, найпопулярнішою частиною «Жовтих міфів» є Гастур. Вперше зустрічається у творі Амброуза Бірса «Вівчар Гаїта», де Гастур є богом вівчарів. Бірс майже не описує бога: центральним персонажем у розповіді є вівчар Гаїта та дівчина на ймення Щастя, яку він зустрів. Стилістично найближчим до «Вівчаря» є «Рай Пророків». Цікаво, що у самому «Жителі Каркози» Бірс не згадує Гастура взагалі.
У космології Чемберса Гастур має декілька втілень, що дозволяє розглядати його як певну ідею чи образ, який виражається у різний спосіб. У «Той, що відновлює репутації» Кастейн нарікається «сином Гастура». З одного боку, йдеться про імперську династію, тому цілком можливе пряме трактування цього виразу. З іншого — до цього схиляється більшість критиків — Гастур можна сприймати як місце, звідки походить Кастейн. У «Масці» Гастур потрапляє до того ж списку, що й Альдебаран, Алар та Гаяди, тобто є зіркою чи сузір’ям. У «Жовтому Знаку» подається у парі з Касільдою, що натякає на певну антропоморфність. У «Леді д'Іс» він служить сокольничим. Проте жодного разу — і тут ми маємо справу із серйозним непорозумінням — у Чемберса Гастур не називається Королем у Жовтому. Цю інтерпретацію подають вже наступники «Жовтих міфів».
Походження назви «Гастур» також не піддається однозначному трактуванню. Існує думка (підтримана, зокрема, Блейлером), що слово походить від грецького «Xasthur», а отже, своєю чергою, є видозміненим «Xaos», тобто «хаос». Інші версії, які базуються на індоєвропейській прамові: «Gheis+ter», що перекладається як «жахаюча зірка», «зірка, що жахає», здаються вірогідними через астрономічне походження інших найменувань. Варіація — «Gheis+tor», тобто «той, що приносить жах». Також поважною вважається теорія, згідно з якою «Гастур» походить від «пастор» («pas+tor»), «захисник» та згодом «вівчар». Зважаючи на першоджерело імені, це пояснення видається логічним.
Каркоза, основне місце дії п’єси «Король у Жовтому», теж походить із прози Амброуза Бірса, а саме з оповідання «Житель Каркози». Там Каркоза постає як місто, у пошуках якого блукає самотній подорожній. Аби уникнути спойлерів: сюжет віддалено схожий з «Леді д'Іс», проте геть позбавлений романтики.
У Чемберса Каркоза постає не тільки як місто, але і як певна реальність чи простір. Найбільш ймовірним походженням назви є місто Каркассон, яке існувало насправді. Воно знаходилось у південній частині сучасної Франції та було засновано кельтами. Місто мало лиху славу фортеці катарів — учасників релігійного руху, з яким активно боролася католицька церква протягом XII-XIV сторіч. За наказом Папи усі катари вважалися єретиками, а шлях від єретика до окультиста у свідомості пересічних парафіян Середньовіччя був надзвичайно коротким. Крім того, через це Каркассон часто згадується у поетичних творах як місто приречених на смерть або прóклятих Богом.
Окрім згаданого вище Гастура та очевидного зв’язку сюжету з біблійною цитатою в епіграфі, у «Леді д'Іс» також наявна алюзія на давню бретонську легенду. За переказами, на березі Бретані стояло розкішне місто під назвою Іс, де правив король Арморіки на ймення Ґрадлон та його донька — красуня Дахут. Місто було збудовано просто на узбережжі моря. За міськими брамами розверзалися бурхливі води, тому їх завжди тримали зачиненими, а єдиний ключ зберігався у самого Ґрадлона. Одного разу до Іс потрапив втомлений подорожній. Дахут прийняла його та закохалася з першого погляду. Проте мандрівник на знак підтвердження її кохання вимагав від принцеси викрасти у батька ключ від міської брами — і тоді закохані втекли б з міста, впевнені у своїх почуттях. Дахут виконала прохання чоловіка, однак той замість втечі з нею відчинив брами, впустив шалені води до міста Іс і втік. За однією з версій, подорожній кликав Дахут за собою, проте вона лишилась помирати зі своїм народом. Неважко простежити паралель між історією про кохання чоловіка з іншого світу до примари та бретонською легендою.