Інші, очевидно пізніші, перекази свідчать про те, що Дахут оволоділи демони, що трагедія Ісу — кара Господня. Також різниться фінал історії: кажуть, що Ґрадлону та Дахут вдалося врятуватись втечею, що Ґрадлон заснував місто Кемпер, яке існує й донині. Мабуть, найцікавіша деталь оповідок про Іс пов’язана з нинішньою столицею Франції, де відбувається значна частина подій «Короля у Жовтому». Париж раніше носив назву «Лютеція». Згідно з бретонськими легендами Іс був найкрасивішим містом на світі, тому після його зруйнування франки перейменували Лютецію на ParIs, що з бретонської перекладається як «подібний до Ісу». Звісно, ця версія не є офіційно визнаною, проте міцно пов’язана з бретонським фольклором. Крім того, легенда може мати цілком реальне підґрунтя: кілька давніх римських доріг обриваються у морі. Вірогідно, раніше вони могли вести якраз до міста Іс.
Окрім Чемберса, до переказів про Іс зверталися й інші письменники «темного» жанру. Мабуть, найвідомішим прикладом є роман Абрагама Меріта[165] «Повзи, тінь, повзи!» На відміну від головного персонажа «Леді д’Іс», який потрапляє до примарного світу середньовіччя, у Меріта сама Дахут проривається у сучасність.
«Рай Пророків» викликає у критиків та читачів найполярніші думки. Хтось шукає у ньому приховані підтексти, хтось захоплюється незвичною формою, що контрастує з рештою творів, хтось скаржиться на незрозумілість, а хтось взагалі вважає «Рай» концептуально зайвим. Об’єктивної інформації щодо нього і справді замало. Достеменно відомо, що Чемберс був знайомий з творчістю Шарля Бодлера (який, до речі, перекладав та активно популяризував твори Едґара По у Франції) та його поезією у прозі. У збірці «У пошуках незвіданого» він використовує цитату з «Паризького спліну» Бодлера як епіграф до одного з творів. Можна помітити стилістичну схожість в естетиці та образах «Раю» та «Спліну» (порівняймо, скажімо, «Подвійну кімнату» Бодлера з частинами «Раю»).
Також існує певний зв’язок між «Раєм Пророків» та Біблією. Роберт Чемберс використовує цитати зі Святого Писання протягом всієї збірки: скажімо, фінальна репліка з «У Дворі Дракона» — це пряме запозичення з «Послання до Євреїв», 10:31 (у примітках це не зазначено, аби не руйнувати атмосфери твору). Цитати з «Послання до Євреїв» знаходять і у «Раю», а саме у «Примарі Правди». Таким чином, можливо, що «Рай Пророків» — це поезія в прозі, концептуально наближена до притч. На користь цієї теорії свідчить стилістична схожість твору з «Вівчарем Гаїтою» Бірса.
Зрештою, думка Еверета Блейлера щодо «Раю» як першооснови всієї збірки також пояснює місце твору у збірці. На жаль, Блейлер ніяк не обґрунтовує своє припущення і не повертається до нього у подальших розвідках стосовно горору.
Наскільки високо цінується читачами перша частина збірки, настільки ж сильне розчарування любителі горору відчувають від другої. І річ тут зовсім не у низькій якості текстів чи вторинності сюжетів. Ні, партію першої скрипки грає упередження. На початку ми згадували, яку велику роль у популяризації творчого спадку Чемберса зіграв Говард Лавкрафт. Проте навіть у начебто безпрограшної ситуації з’являється інший бік місяця. Зазвичай англомовний читач бачить у «Королі у Жовтому» збірку химерних історій про невимовний жах, незрозумілі реальності, потойбічних монстрів і заборонений твір, прочитання якого загрожує божевіллям… Коротше кажучи, читач шукає у Чемберсі продовження Лавкрафта, геть забувши про хронологію та причинно-наслідкові зв’язки. Це чудово спрацьовує від «Той, що відновлює репутації» до «Раю Пророків» включно, на «Вулиці Чотирьох Вітрів» починається непорозуміння, а на романтичних «Вулиця Пресвятої Богородиці» та «Рю Баре» — заперечення.
Цю складну ситуацію та шлях до її розв’язання чудово описав Девід Девіс. Він нагадує, що попри серйозне захоплення готикою, Роберт Чемберс ніколи не позиціонував себе послідовником Едгара По (хоча і захоплювався ним). З відомих письменників йому був набагато ближчим Амброуз Бірс, який у своїй творчій багатогранності торкався різноманітних тем і жанрів. Тому «Короля у Жовтому» слід сприймати як суміш химерних оповідок зі світом французької студентської богеми. «Не варто забувати, — пише він, — що Чемберс писав до, а не після Лавкрафта». Цикл «Вулиць» (до якого входить також «Рю Баре») не стає гіршим лише через те, що там не згадується імперська династія, пісні Гаяд і таємничий Король у Жовтому. Ці твори просто інші.
165
Абрагам Меріт (1884–1943) — американський письменник, автор романів у жанрі горор та детектив. Романи «Гори, відьмо, гори!» (переклад Марти Сахно) та «Повзи, тінь, повзи!» (переклад Тетяни Кирилюк) вийшли друком у «Видавництві Жупанського» на початку 2018 року.