МОРІН: О, Том Генлон казав, що то ти вгатив у двері босою ногою.
РЕЙ: Він таке казав? І ви, мабуть, повірили лягавому, а не мені. Оце так посадили «Бірмінгемську шістку»[13].
МОРІН: Ой, Рею, не рівняй свої пальці з «Бірмінгемською шісткою».
РЕЙ: Підхід один і той самий. (Пауза.) Що я говорив до цього?
МОРІН: Якусь дурню.
РЕЙ: Якусь дурню? Ні. Я питав про похорон вашої мами.
МОРІН: Я ж так і кажу.
Пауза.
РЕЙ: Велике було збіговисько?
МОРІН: Мої сестри, причому одна з чоловіком — і більше нікого, крім Меріджоні Раферті та отця Волша — Велша — який читав молитви.
РЕЙ: Отець Велш якось був ударив Мартіна Генлона по голові — просто так, без причини. (Пауза.) Ви телевізор не дивитесь?
МОРІН: Не дивлюсь. Там тільки австралійське лайно крутять.
РЕЙ (трохи збентежений): А я австралійські серіали люблю. Хто хоче дивитися по телевізору Ірландію?
МОРІН: Я хочу.
РЕЙ: То подивіться у вікно й побачите Ірландію. І вона вам скоро остогидне. «Он іде теля». (Пауза.) Мені вже остогидла. Причому давно. (Пауза.) Думаю податися в Лондон. Сильно думаю. На заробітки. Як усі тепер їздять. Чи, може, в Манчестер. Кажуть, у Манчестері більше наркоти.
МОРІН: Не зв’язуйся з наркотиками, Рею. Вони жахливо небезпечні.
РЕЙ: Жахливо небезпечні? Наркотики?
МОРІН: Ти добре знаєш, що так.
РЕЙ: Може, й небезпечні. Може. Та є багато всього іншого небезпечного, що нас убиває. Може, навіть, швидше.
МОРІН (насторожено): Чого саме, наприклад?
РЕЙ (пауза; знизує плечима): Оце довбане село, наприклад.
МОРІН (пауза; сумно): Це правда.
РЕЙ: Сімдесят років тут мучитись. Ні, я сімдесят років не подужаю. Так прямо й кажу. Нізащо. (Пауза.) Скільки було вашій матері, коли вона вмерла?
МОРІН: Сімдесят. Рівно.
РЕЙ: Вона добре пожила. (Пауза.) Чи пожила собі та й усе. (Принюхується.) Що це у вас горить?
МОРІН: Це я палю вівсянку й «Комплен».
РЕЙ: Навіщо?
МОРІН: Бо я не їм вівсянки й «Комплену». Вони мені нагадували про матір. Я провела чистку.
РЕЙ: Тільки добро перевели.
МОРІН: Забула в тебе спитати.
РЕЙ: Краще б мені віддали.
МОРІН (тихо): Забула в тебе спитати.
РЕЙ: Вівсянки жаль. Я люблю вівсянку. А «Комплен» я не брав би. Я не п’ю «Комплену». Хай би його й не було.
МОРІН: Є ще трохи «Кімберлі» в пачці, я і його збиралася спалити. Якщо любиш таке печиво — бери.
РЕЙ: Я візьму «Кімберлі». Я люблю «Кімберлі».
МОРІН: Не сумніваюся.
Рей їсть кілька штук «Кімберлі».
РЕЙ: Трохи несвіже, правда? (Жує.) З цим «Кімберлі» важко сказати. (Пауза.) Думаю, «Кімберлі» — це моє улюблене печиво. Воно або «Джафа кейк»[14]. (Пауза.) Або «Веґон Вілс»[15]. (Пауза.) Хоч хто його зна, чи можна сказати, що «Веґон Вілс» — печиво. Це, скоріше, такий батончик.
МОРІН (перебиває): Рею, у мене багато роботи. Ти прийшов з якоїсь причини, чи побазікати про печиво?
РЕЙ: А, так, справді. Я одержав од Пато листа і він просив мене до вас зайти.
Морін сідає в крісло-гойдалку й слухає з гострою цікавістю.
МОРІН: Прийшов лист? І що Пато пише?
РЕЙ: Пише, що довідався про смерть вашої матері і шле свої співчуття.
МОРІН: Так, так, так. А ще що?
РЕЙ: Це найголовніше. Це він просив передати.
МОРІН: І ніяких строків чи деталей?
РЕЙ: Строків чи деталей? Ні...
МОРІН: Можливо...
РЕЙ: Га?
МОРІН: Га?
РЕЙ: Га? О, ще він пише, що йому дуже жаль, що не зустрівся з вами в день від’їзду, він дуже хотів попрощатися. Але якщо ви так захотіли, то хай так і буде. Хоч, по-моєму, то було негарно.
МОРІН (встає, збентежена): Я ж бачила його в день від’їзду. На станції.
РЕЙ: На якій станції? Пато поїхав на таксі. Про що ви говорите?
МОРІН (сідає): Я вже й не знаю.
РЕЙ: Пато поїхав на таксі й переживав, що з вами не попрощався, хоч я не знаю, чого це йому захотілося прощатися. (Пауза.) Скажу вам, Морін, тільки не ображайтеся, що у вашому домі після смерті матері перестало так смердіти, як раніше. Тепер тут нормально.
МОРІН: Може, це й на краще? Я собі думаю, що бачила його у вечір від’їзду. Поїзд, що відходить від платформи...
Він дивиться на неї, як на божевільну.
РЕЙ: Так, так. (Мимрить, з сарказмом.) Ви відпочиньте. (Пауза.) О, ви знаєте ту дівчину, е... Долорес Гулі чи Гілі? Була серед янкі, коли вони приїжджали.
13
«Бірмінгемська шістка» — шестеро ірландців були кинуті 1975 року у в’язницю за обвинуваченням в організації вибухів бомб роком раніше в Бірмінгемі, які забрали життя 21 чоловіка. Зізнання в злочині були вибиті з них тортурами. Вони відсиділи по 16 років і були звільнені, як несправедливо засуджені.