МОРІН: Ім’я таке чула.
РЕЙ: Вона була на дядькових проводах, танцювала з моїм братом трохи раніше. Пам’ятаєте?
МОРІН: Танцювала з ним? Чіплялася на нього, так буде точніше. Як дешева хвойда.
РЕЙ: Я про це не знаю.
МОРІН: Як дешева лярва. І де вони таку знайшли?
РЕЙ: А мені вона сподобалася. Такі великі карі очі. О, так. Як у тієї дівки, що в серіалі «Боско»[16]. Хоч це я думаю, що в дівки з «Боско» карі очі. У нас тоді був чорно-білий телевізор. (Пауза.) Про що я говорив?
МОРІН: Щось про ту Долорес Гулі чи як там її в чорта звуть.
РЕЙ: А, так. Вони з Пато тиждень тому заручилися. Це він мені написав.
МОРІН (шокована): Заручилися для чого?
РЕЙ: Заручилися, щоб одружитись. Для чого люди заручаються? «Заручилися для чого»? Заручилися, щоб булочки їсти!
Морін приголомшена.
РЕЙ: Я думаю, вона трохи молода для нього, але удачі йому. Борода сива, а в штанях сила. На той рік у липні думають повінчатися, але я йому напишу й попрошу пересунути назад або вперед, якщо збіжиться з Європейським чемпіонатом. Цікаво, там будуть показувати чемпіонат по телевізору чи ні? Мабуть, ні, ті янкі такі паскуди. Футбол їх не цікавить. (Пауза.) Для неї зміна буде невелика — з Гулі на Дулі. Одна буква. «Г». Воно й добре. (Пауза.) Якщо вона не Гілі. Не пам’ятаю. (Пауза.) Бо якщо Гілі, то це дві букви. «Г» та «і». (Пауза.) Тітко, може, хочете, щоб я щось передав, як йому писатиму? Я завтра писатиму.
МОРІН: Я щось... Я збентежена. Долорес Гулі?
Пауза.
РЕЙ (роздратовано): То ви хочете, щоб я щось передав, як писатиму?
Пауза.
МОРІН: Долорес Гулі..?
РЕЙ (зітхає): Чорт... Ви в цій хаті всі намахані! Скільки можна повторювати?
МОРІН: Хто намаханий?
РЕЙ: Хто намаханий? Вона ще й питає!
Рей зневажливо хихикає і відвертається, щоб глянути у вікно. Морін тихо бере кочергу біля плити і, тримаючи її низенько за спиною, поволі наближається до нього ззаду.
МОРІН (зло): Хто намаханий?!
Рей раптом бачить щось заховане за коробками на підвіконні.
РЕЙ (сердито): А чи це не... Ах ти гадина така!
Рей дістає з-за коробок вицвілий тенісний м’ячик на шворці й крутить ним перед носом у Морін. Він такий злий, що не помічає кочерги.
РЕЙ: Ти стільки років ховала його на вікні! Нащо він тобі здався? Що це тобі дало?! За цей набір для свінгболу мої бідні мама й тато в сімдесят дев’ятому віддали десять фунтів! Тоді десятка — то були великі гроші! Найкращий подарунок на день народження за все моє життя! І я ним грався тільки два місяці, поки ти не прибігла й не забрала його в мене. Яке ти мала право? Яке право? Ніякого права. І покинула тут, щоб вицвітав, щоб став наче дитяче гівенце. Я ще був би не проти, якби ти ним якось користувалася, якби ним гралася — стукала об стіну, чи що. Та ні! Ти з чистої підлості держала його тут, прямо в мене під носом. І ти ще питаєш, хто намаханий? Я скажу, хто намаханий. Ти намахана!
Морін з грюкотом впускає додолу кочергу й сідає в крісло, вражена.
МОРІН: Реймонде, я не знаю, нащо ховала від тебе цього м’ячика. Взагалі не пам’ятаю. Думаю, щось у ті дні в голові зашуміло.
РЕЙ: «У ті дні», вона каже, а сама гатить об підлогу кочергою і балакає про поїзди.
Рей піднімає кочергу й ставить на місце.
РЕЙ: Гарна кочерга. Більше не стукайте нею по твердому.
МОРІН: Не буду.
РЕЙ: Просто шикарна кочерга. (Пауза.) Тітко, щоб я не сердився за свінгбол — продасте мені цю кочергу? Дам п’ятірку.
МОРІН: Рею, я не хочу продавати кочергу.
РЕЙ: Ну давайте! Шість.
МОРІН: Ні. У мене з нею пов’язані теплі спогади.
РЕЙ: Тоді я вам не пробачу!
МОРІН: Рею, ну не будь такий...
РЕЙ: Ніколи не пробачу.
Рей іде до дверей і відчиняє їх.
МОРІН: Рею! То ти писатимеш братові?
РЕЙ (зітхаючи): Писатиму. А що?
МОРІН: Передаси від мене кілька слів?
РЕЙ (зітхає): Кілька слів, кілька слів, кілька слів. Яких кілька слів? Кажіть, тільки щоб коротко.
МОРІН: Напиши...
Морін якусь мить думає.
РЕЙ: Ще на цьому тижні придумайте, якщо можна!
МОРІН: Напиши... Просто напиши: «Королева краси з Лінана передає привіт». І все.
РЕЙ: «Королева краси з Лінана передає привіт».
МОРІН: Так. Ні!
Рей зітхає знову.
МОРІН: «Прощавай». «Прощавай». «Королева краси з Лінана каже: “Прощавай”».