КАТУРЯН: ...труп чотирнадцятирічного хлопчика, покинутого тут гнити. Кожна його кісточка була перебита чи спалена, а в руці стирчала оповідка, надряпана кров’ю. Хлопець прочитав цей твір, написаний у пекельних умовах, і зрозумів, що нічого світлішого й прекраснішого він досі не читав. Ба більше — оповідка була краща, ніж усе, що написав він сам. Чи міг би колись написати.
Катурян бере запальничку й палить оповідку.
КАТУРЯН: Хлопець спалив оповідку й знову накрив брата матрацом, і ніколи й ні перед ким не прохопився й словом про те, що бачив. Ні перед батьками, ні перед видавцями, ні перед ким. Фінальну частину експерименту його батьків було завершено.
У сусідній кімнаті світло гасне, однак яскравішає над ліжком, де й досі лежать Мати й Батько.
КАТУРЯН: Катурянове оповідання «Письменник та письменників брат» має модне похмуре закінчення, хоч і не торкається не менш похмурих і саморозвінчувальних деталей справжніх подій, бо ж, прочитавши писану кров’ю записку, хлопець, звісно, вломився в сусідню кімнату...
Труп хлопчика сідає на ліжку, важко дихаючи.
КАТУРЯН: ...і знайшов там свого брата, живого, проте психічно травмованого, без найменшої надії на одужання. Тієї ж ночі, коли батьки спали, чотирнадцятирічний герой оповідання трохи подержав подушку над батьковою головою...
Катурян душить Батька подушкою. Батькове тіло звивається в агонії, потім завмирає. Хлопець торсає Матір за плече. Вона розплющує сонні очі і бачить мертвого чоловіка з роззявленим ротом.
КАТУРЯН: ...і, розбудивши Матір на коротку мить, щоб показати їй мертвого посинілого чоловіка, він над її головою теж трохи подержав подушку.
Катурян, з темним лицем, держить подушку над верескливою Материною головою. Її тіло б’ється в шалених корчах, проте Катурян притискає подушку сильніше, а світло поволі гасне.
Дія друга
Камера. Міхал сидить на дерев’яному стільці, постукує себе по стегні, слухає періодичні крики брата, Катуряна, якого катують в іншій кімнаті. Матрац з тонкою ковдрою та подушкою лежить за кілька кроків од нього.
МІХАЛ: Жило собі колись... у далекій далечині...
Катурян знов кричить. Міхал мімікою зображає його крик, поки той не стихає.
МІХАЛ: Жило собі колись у далекій далечині зелене поросятко. Жило зелене поросятко. Воно було зелене. Ем....
Катурян знов кричить. Міхал мімікою зображає його крик, поки він не стихає, потім устає, ходить по камері.
МІХАЛ: Жило собі колись у далекій далечині зелене поросятко... Хіба це було «у далекій далечині»? Де це було? (Пауза.) Ні, все-таки «у далекій далечині». І жило там зелене поросятко...
Катурян кричить. Міхал мімікою зображає його крик, тепер уже роздратовано.
МІХАЛ: Ой, заткнися, Катуряне! Забуваю казку про зелене поросятко, бо ти кричиш, як недорізаний... (Пауза.) І що далі робило зелене поросятко? Воно... воно сказало людині... Воно сказало людині: «Здорова була, людино...».
Катурян кричить. Міхал тільки слухає.
МІХАЛ: А, я все одно не можу вигадувати таких казок, як ти вигадуєш. Хай би вони вже перестали тебе катувати. Мені нудно. Тут нудно. Якби ж...
Звук відсовування засова в сусідньому приміщенні. Міхал слухає. У Міхаловій камері теж відсовується засув, і Аріель кидає всередину скривавленого, напівживого Катуряна.
АРІЕЛЬ: Зараз продовжимо з тобою працювати. Я тільки пообідаю.
Міхал показує йому великий палець на знак схвалення. Аріель виходить і замикає двері. Міхал дивиться на Катуряна, який лежить долі й тремтить, підходить, щоб погладити його по голові, але не може себе змусити й сідає на стілець.
МІХАЛ: Здоров.
Катурян дивиться на Міхала знизу вгору, підповзає і обнімає його за ногу.
МІХАЛ: Що ти робиш?
КАТУРЯН: Держу тебе за ногу.
МІХАЛ: О. (Пауза.) Нащо?
КАТУРЯН: Не знаю, мені боляче! Невже мені не можна подержати брата за ногу, коли мені боляче?
МІХАЛ: Авжеж можна, Катуряне. Просто це дивно.
Пауза.
КАТУРЯН: А в тебе як справи?
МІХАЛ: Чудово. Трохи нудно. Господи, ти так репетував. Що вони з тобою робили? Катували?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ (цикає язиком): Було боляче?
Катурян відпускає Міхалову ногу.
КАТУРЯН: Якби не було боляче, то це не було б катування.