КАТУРЯН: Присипка? Ні, ти всю використав. Хоч це було й неелегантно.
МІХАЛ: Мм. Ми ж усе одно будемо вдома нескоро?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ: Доведеться сидіти тут і чухати дупу.
КАТУРЯН: Можеш мені розказувати, як тобі сильно свербить. Це мене дуже бадьорить.
МІХАЛ: Чесно? Та ну, ти дурний. Як це може бадьорити, коли в когось свербить у дупі?
КАТУРЯН: Це залежить од дупи.
МІХАЛ: Що? Тю, дурний. (Пауза.) Усе одно свербить. Я тобі так скажу. Я намагаюся не чухати, бо ти тут, але, скажу тобі, що ох же ж і свербить. (Пауза.) У мене свербляча дупа. (Пауза.) Розкажи казку, Катуряне. Щоб не думати про...
КАТУРЯН: Щоб ти не думав про сверблячу дупу...
МІХАЛ: Про свою сверблячу дупу.
КАТУРЯН: Яку ти хочеш казку?
МІХАЛ: Е, «Зелене поросятко».
КАТУРЯН: Ні. (Старечим голосом.) То дурна казка.
МІХАЛ (повторює за ним інтонацію): То не дурна казка, то хороша казка. «Зелене поросятко». Я її спробую запам’ятати.
КАТУРЯН: Ні, я розкажу якусь іншу. Яку розказати?
МІХАЛ: Розкажи про людину-подушку.
КАТУРЯН (усміхається): Чого про людину-подушку?
Міхал знизує плечима.
КАТУРЯН: Я ж недавно розказував.
МІХАЛ: Так, недавно.
КАТУРЯН: Як же вона починається?
МІХАЛ: «Жив собі...»
КАТУРЯН: Я знаю, але хочу згадати, як вона починається насправді...
МІХАЛ (роздратовано): «Жив собі...»
КАТУРЯН: О господи. (Пауза.) Жив собі... Жив собі чоловік, геть чисто схожий на звичайних чоловіків. Він був приблизно три метри заввишки...
Міхал дивиться вгору, нечутно присвистує.
КАТУРЯН: І він був зроблений з подушок. Пальці були з маленьких подушечок, навіть за голову в нього була подушка — велика й кругла.
МІХАЛ: Куляста подушка.
КАТУРЯН: Це те саме.
МІХАЛ: Я хочу, щоб було «куляста подушка».
КАТУРЯН: За голову в нього була куляста подушка. А на голові були два ґудзики очей і великий усміхнений рот — він завжди всміхався, тому завжди було видно його зуби — теж подушечки. Маленькі білі подушечки.
МІХАЛ: «Подушечки». У тебе теж, як усміхаєшся, рот наче в людини-подушки.
Катурян широко, але кволо всміхається. Міхал обережно торкається його губ і щік.
КАТУРЯН: Оце такий був людина-подушка. Подушило. Він мав бути м’який і безпечний — через свою роботу, бо робота в нього була дуже сумна й дуже важка...
МІХАЛ: Ой-ой, починається...
КАТУРЯН: Коли якийсь чоловік чи якась жінка дуже-дуже горювали через своє нестерпно тяжке життя й хотіли закінчити його одразу, хотіли позбутися свого життя й усього болю, з ним пов’язаного, коли готові були це зробити — бритвою чи кулею, чи газом, чи...
МІХАЛ: Чи зістрибнути з чогось високого.
КАТУРЯН: Так. Хоч би який спосіб самогубства вони захотіли — «захотіли», мабуть, неправильне слово, краще сказати, коли вони вирішували накласти на себе руки, Подушило йшов до них, сідав з ними, делікатно обіймав і казав: «Зачекайте хвилинку», — і час дивним чином сповільнювався, Подушило повертався в часі туди, де цей чоловік чи ця жінка були ще маленьким хлопчиком чи маленькою дівчинкою, коли їхнє нестерпне життя ще не стало нестерпним, і робота в Подушила була дуже-дуже сумна, бо він мав зробити так, що той хлопчик чи дівчинка самі себе вбили, щоб уникнути років болю, які все одно врешті-решт закінчились би тим самим: газовою плитою, дулом рушниці, глибоким озером. «Але я ніколи не чув, щоб малі діти самі себе вбивали», — можете ви сказати. Просто Подушило завжди пропонував їм зробити це так, щоб було схоже на трагічний випадок: показував пляшечку таблеток, схожих на цукерки; підводив до місця на річці, де крига особливо тонка; підводив до припаркованих машин, які несподівано зривалися з місця; підказував, як натягувати на голову пластикову торбинку без дірочок для дихання і як її затягувати. Мамам і татам легше було прийняти думку, що п’ятирічна дитина загинула через трагічний випадок, ніж те, що п’ятирічна дитина побачила, яке паскудне життя її чекає і зробила так, щоб його уникнути. Не всі діти слухалися людини-подушки. Була одна дівчинка, весела й щаслива, яка не повірила Подушилові, коли той сказав, що життя буває жахливе і її життя саме таке й буде, і прогнала його, і він пішов геть, ридаючи великими липкими слізьми, які збиралися в отакенні калюжі, а на другу ніч знову пролунав стук у двері її кімнати і вона сказала: «Іди геть, людино-подушко. Я ж тобі сказала — я щаслива. Я завжди була щаслива і завжди буду щаслива». Одначе стукав не Подушило. Стукав інший чоловік. А мами не було вдома, і той чоловік приходив щоразу, як мами не було вдома, і дівчинка скоро стала дуже-дуже сумна, і коли вже сиділа перед газовою плитою в двадцять один рік, то сказала Подушилові: «Чого ж ти мене не переконав?». А Подушило сказав: «Я намагався переконати, але ж ти була така щаслива». І вона відкрутила газ на повну та й сказала: «Я ніколи не була щаслива. Я ніколи не була щаслива».